Ліліана Григорак
Редактор Life Сьогодні 
Якщо ви надаєте перевагу відпочинку поза Україною, то читайте статтю про ТОП-5 курортів Туреччини. Любителям українських Карпат та сирів розповімо про атмосферні місця Рахова.
Чому обрали Рахів для подорожі?
Найвисокогірніше місто України Рахів славиться не лише вау-краєвидами, заради яких приїжджають звідусіль, а й овечою бриндзею. Чули колись вислів "біле золото"? Так місцеві скромно називають бриндзю, яку самі роблять. Але не плутайте з коров’ячою бринзою. Цей вид сиру унікальний, бо він отримав статус географічного зазначення.
Ми дослідили три місця в межах проєкту "Гуцульські сирні плаї". І кожну локацію об’єднує бриндзя, традиції та гірські краєвиди.
Розпочали з інтерактивного музею бриндзі, продовжили на полонині "Роза Вітрів" і завершили розмовами між вівцями з вівчарем, який їх пасе 14 років. Словом, картинка з VR-окулярів постала перед нами в реальності!
Спершу – інтерактивний музей бриндзі з віртуальною реальністю
Перед тим, як спробувати традиційну овечу бриндзю, треба дізнатися специфіку її приготування. Ми відправилися в єдиний у світі "Музей гуцульської бриндзі" в Рахові. Нас зустріла його власниця Ольга Шкуро, яка на території свого подвір’я облаштувала інтерактивний простір.
Синонім цього музею – слово "стая", так на полонині звикли називати хату, в якій не просто живуть, а й роблять традиційні сири. Креатори хотіли, щоб туристи потрапили на полонину, не виходячи з музею. Тож облаштували його максимально схожим на стаю.
Тут є все: від вогню, який не згасає протягом сезону, до бочки-бербениці, в якій готують бриндзю, і автентичної трембіти завдовжки 3 м 10 см.
Але спорядження для виготовлення сиру – це лише початок. Власниця музею Ольга Шкуро ввімкнула фільм про традиції приготування бриндзі, яку виготовляють, починаючи з XV століття.
Ще запропонувала відправитися на полонину. І ми погодилися! Тож одягнули VR-окуляри і за мить побачили високі смереки, десятки овець та почули гавкання собак, які їх охороняють. Ще відтворили ілюстрацію полонини через QR-код на листівці за допомогою камери у смартфоні. І на емоціях відправили листівку з побажаннями рідним з єдиного "Музею гуцульської бриндзі" в світі через поштову скриньку.
Чи телепортнулися ми думками на полонину? Так, але хотілося пережити побачене в реальності, тож ми відправилися на пошуки овець та вівчаря у Рахові.
За вхідний квиток до музею заплатили 75 гривень. Сирну дегустацію не спробували, бо хотіли їсти сири у місці з виглядом на гори, тож пішли далі. Але тут вона коштує 175 гривень за одного.
Далі – знайшли найкращий краєвид Рахова на "Розі Вітрів"
За інстаграмним пейзажем ми поїхали на полонину "Роза Вітрів", яка знаходиться на Лисій горі. Добиралися до неї на ГАЗ-66 екстремальною дорогою, яку проклали ще за часів Австро-Угорської імперії. Уявляєте?
Витратили близько 40 хвилин від "Музею гуцульської бриндзі" та отримали море емоцій. Бо нечасто їдеш на авто, колеса якого "відчувають" кожен камінь, а пасажирів під час їзди підкидає через неідеальні дороги. Але це не розчарувало, а навпаки, додало запалу.
І ось ми на "Розі Вітрів"! Висота – 1100 метрів над рівнем моря. Її називають скарбом Рахова, який видно з будь-якої точки міста. Вона надихає містян та туристів піднятися на Лису гору, бо звідси видно усі найвищі вершини Карпат. Одна з яких – Говерла.
Мандрівників на горі зустрічає перший дипломований екскурсовод в Рахові та креатор проєкту "Роза Вітрів" Василь Небела. Чоловік продумав на висоті 1100 метрів усе до дрібниць, щоб закохати туристів у культуру та традиції Рахова.
Туристів тут приваблює сцена, де влаштовують концерти, а також на ній роблять концептуальні фото. Бо конструкція нагадує рамку! Тож ви зможете зробити світлину в рамці на тлі гір.
Ще один атракціон – гойдалка на полонині. На ній "зависають" надовго: туристи гойдаються, розглядаючи пейзаж навколо, а ще відчувають свободу. І, звісно, роблять нові світлини.
Туристичне місце стане конкурентом Буковеля, бо тут планують побудувати комплекс для відпочинку. На полонині будуть не лише будиночки, а й сауна, підйомники та ресторан. І найважливіше – спокій та мінімум готелів, щоб відчуття свободи не зникало.
На "Розі Вітрів" нам приготували обід з бограчу, який містить декілька видів м'яса, була овеча бриндзя, свіжоспечений хліб, вино, а на десерт – дикі чорниці, які ростуть на полонині.
А далі – картинка з VR-окулярів ожила!
Ми зустріли неподалік Лисої гори отару з 220 овець та вівчаря Павла Лазарчука, який 14-й рік у цій справі. Спершу почули звук дзвіночків та гавкіт собаки. Так, побачене в VR-окулярах ожило.
Чоловік 14 років без упину, з початку квітня і до листопада працює вівчарем. Каже, що це його покликання та хобі. Тож не нарікає на один вихідний на місяць. І за роботу в згаданий період він отримує в середньому 30 тис. гривень.
Роботу любить, але зізнається, що буває складно тими днями, коли погана погода. Кожен день спортивний, бо проходить понад 10 км. Уявляєте?
Звичний день вівчар розпочинає о 5-й годині ранку. Бо йому та ще двом вівчарям-колегам треба доїти 220 овець, потім випасти їх, а ще приготувати сир. Робочий день завершується о 21:00. В літній сезон за одну вівцю господарі їм оплачують 230 гривень, а восени – 120 гривень, бо молока менше.
Вівчар Павло Лазарчук щасливий, бо його робота – це хобі, а щоденні турботи – щастя на повторі. Він продовжив справу дідуся та кар’єрно зростає. І випасати навіть 700 овець з колегою для нього не виклик, а звична справа.
Чоловік пішов далі полониною за вівцями, а ми повернулися до реальності, на низину. Але хотілося залишитися на "Розі Вітрів", щоб побачити світанок на полонині та відчути момент.
Читайте також, як ми потрапили на полонину Кринту, яку називають гуцульським телепортом.
Головні теми