Раніше моя колега розповідала, як емігрувала до Швеції. Поділюсь своїм досвідом, як опинилася в Люксембурзі на шостий день війни в Україні.
Ніч 24 лютого поділила життя на "до" та "після", змістивши акценти, плани та мрії всіх українців. Як і багатьом, мені довелося залишити будинок, речі та улюблений Київ у пошуках безпеки. Мій чоловік – іноземець, відносно спокійно можна було перетнути кордон. Тим паче, що філію фірми, де він працював у Києві, практично одразу розпустили, запропонувавши контракти за кордоном тим, хто може виїхати. Думати попросили швидко, бо "святе" місце порожнім не буває. Посперечалися, поплакали і наважилися.
Варіант добиратися своєю машиною я відкинула відразу, бо потрібна була людина, яка добре знається на дорогах України. Найняли перевізника, який погодився відвезти нас до Берегова, Закарпатської області. Там планували перетнути кордон у селищі Тарпа, в Угорщині. Обійшлося "задоволення" у 20 000 грн. Дуже дорого, але вибору не було. Квиток на поїзд купити було неможливо, а просунутися на безкоштовний рейс не вийшло б — брали лише жінок та дітей.
Не буду вдаватися до подробиць, скільки блок-постів ми проїхали і якими дорогами… Скажу лише, що, виїхавши о 09:00, о 01:00 ми прибули до Тернополя та переночували там. На другий день, поснідавши в готелі, близько 9-ї ранку продовжили шлях, і вже о 18:30 були біля кордону. Водія відпустили та пішли пішки хвилин 15-20. Прикордонники швидко перевіряли паспорти, у біометричні ставили угорські печатки та відправляли людей до кімнат очікування трансферу, де було вже близько 50 громадян. Автобуси мали відвезти нас до пункту, де люди з біометричними паспортами могли рухатися далі "своєю дорогою", а ті, хто їх не мав, мали зареєструватися. Чекали ми на транспорт години 3, а їхали у потрібне місце хвилин 15, де нас ще хвилин 40 не випускали з автобусів: діти плакали, жінки нервувалися, я проклинала рішення виїхати з України.
У чоловіка нема біометричного паспорта, тому на нас чекала довга ніч, як і на інших іноземцям і на тих, хто теж був без паспорту. Зазначу, що ромів було дуже багато, практично всі без будь-яких документів, але можливістю втекти в Європу було гріх не скористатися :)
Місце, де проходила реєстрація — якийсь спортзал, де було багато матраців, їжа, вода та банальні зручності у вигляді туалету та медпункту.
Для початку всім "гостям" зробили швидкий безкоштовний тест на COVID-19, але це була скоріше імітація та формальність, яка тривала 3 хвилини, не більше.
Сама реєстрація проходила дуже неорганізовано, довго і нудно: охоронці стояли для "краси" та виду, черги ніхто не дотримувався, люди просто навалювалися одне на одного, сварилися та з'ясовували, кому "більше треба".
Звільнилися ми о 03:00. До цього часу вже нова "партія" людей з України стояла в коридорі і чекала на свою чергу, тобто, коли вся попередня група залишить зал. Більшість залишалася спати там. Ми пішли далі.
На вулиці на нас чекав друг чоловіка, який живе в місті Ньіредьхаза, туди доїхали за 1 годину. У нього "заночували", проспавши години 2-3, а на другий день о 13:30 на інтерсіті за 3 години приїхали до Будапешта (вартість одного квитка близько 400 грн), звідки о 18:30 відлетіли до Люксембургу. Оскільки квитки шукали день у день, то коштував "тур" дорого — 1 квиток близько 10 000 грн. Якщо купувати заздалегідь — все буде дешевше, але ми поспішали.
Після перельоту в Люксембург, о 20:30, нас зустрів в аеропорту знайомий і відвіз одразу ж до Міністерства закордонних справ, де ми зареєструвалися, залишили свої дані і мали чекати на запрошення на співбесіду до Міграційної служби. На території Міністерства була організована зона для емігрантів, де можна було жити кілька днів, аж до того самого запрошення. Там було дуже чисто, затишно, наскільки це можливо, обладнано ігрові зони для дітей, пускали з тваринами. Спати, звичайно, доводилося, як у таборі – жінки з дітьми окремо, чоловіки – окремо.
Люксембуржці дуже привітні та добрі, до наших відношення більш ніж хороше! Я була дико втомлена і не здатна на посмішку, тому могла збоку здатися тією самою "всім незадоволеною" українкою, якій "всі винні", але чудово розуміла ставлення до нашої національності, рівень толерантності та співпереживання.
Ми вирушили до готелю десь на околиці Люксембургу. Зняти номер на добу коштує приблизно, як у літній сезон в Одесі, в середньому 1500 грн. Через 2 дні отримали на електронні пошти довгоочікувані листи-запрошення та поїхали на співбесіди, міський транспорт тут для всіх безкоштовний. Проходило все +- швидко, отримали папери про легальне перебування в країні, так званий статус тимчасового захисту на 1 рік, а також право працювати та можливість відкрити рахунок у банку. На нього щомісяця приходитиме певна сума, приблизно по 7000 грн на члена сім'ї. Також отримали одноразові талони на купівлю одягу, їжі та побутову хімію. Кожен на суму приблизно 2500 грн.
Завдяки роботі чоловіка, нас поселили тимчасово в Кампінгу Фууссекауль безкоштовно, де ми чекаємо на житло від держави, яке по суті мають надати всім, хто перебуває під тимчасовим захистом. Це можуть бути будинки з господарями, а можуть індивідуальні невеликі квартирки.
Людям, які приїхали не як ми, з метою конкретного працевлаштування, спочатку дають загальні невеликі 2 і 3-кімнатні будиночки, в яких вони живуть по 8 осіб і проходять етап за етапом. Також держава надає їм гуманітарну допомогу у вигляді одягу, медикаментів та інших необхідних речей, ну і 3-разове гарне харчування з фруктами, йогуртами та іншими добриками.
Усіх цікавить питання: а страховка?
Оскільки ми приїхали за робочим контрактом чоловіка, частину бюрократичних моментів не проходили. Але я знаю, що для біженців і тих, хто набуває статусу тимчасового захисту за законом, теж надають якусь страховку. Проблема в тому, що чекати доведеться не тижні, а, можливо, місяц і більше.
Відкривши рахунок у банку, чоловік підписав договір на роботі, який пропонує нам страховку. Я, як і раніше, працюю в Україні і чекаю, коли знову побачусь з рідною країною.
Щовихідних тут відбуваються мітинги на підтримку України. Країна маленька, але на момент виходу цієї статті сюди приїхало вже близько 4000 українців.
Суб'єктивне спостереження та висновок: все тут добре, люди дійсно хочуть допомогти, але оскільки Люксембург вперше працює з біженцями, є багато моментів, де країні не вистачає досвіду та організованості. Тож якби мене запитали, куди я рекомендую їхати, відповіла б — до Франції чи Німеччини. Там процеси вирішуються набагато швидше.
Також читайте: як емігрувати українцю до Ірландії — ТОП-7 питань, на які ви шукали відповіді.
Головні теми