Юлия Ткачук
Team Lead Life Сегодня 
Премьер-министр Великобритании Борис Джонсон один из немногих политиков в ЕС, который поддерживает Украину, предоставляя необходимую финансовую и военную помощь в борьбе за независимость и свободу. Он считает, что мы обязаны победить и верит, что так и будет.
За свою карьеру Джонсон написал несколько книг, одна из которых посвящена Уинстону Черчиллю. В книге он рассказывает об эксцентричном гении и том, как бывший премьер-министра Великобритании формировал мировую политику. Борис проанализировал достижения и ошибки Черчилля, описал мифы, сопровождавшие выдающегося политика. Джонсон изобразил Черчилля как несравненного стратега, смелого, красноречивого, глубоко гуманного, бесстрашного. А также объяснил, как Черчилль стал одним из лучших ораторов всех времен, лауреатом Нобелевской премии по литературе, и его влиянии на мировой лад.
У ПОШУКАХ ПРИХИЛЬНОСТІ АМЕРИКИ
Перенесімося більш ніж на рік уперед: на його першу пов’язану із війною зустріч із Рузвельтом, у віддалену малонаселену затоку Плацентія на Ньюфаундленді. У 10 серпня 1941 року. Два великі канонерні судна сходяться тут, у цій обителі скель, туманів та сосен — краєвиді, що не змінився з часів прибуття до Північної Америки перших європейців. Ніби сучасна версія Поля золотої парчі: владарі зібралися на перемовини.
На одному кораблі перебувають адмірали та генерали, яких веде за собою прикутий до візка президент Сполучених Штатів. Із собою вони привезли підношення у вигляді шинки, лимонів та інших ласощів, що їх неможливо дістати у Лондоні в часи війни.
На іншому кораблі — знервована група британців, на чолі якої Вінстон Черчилль. У них із собою дев’яносто зрілих шотландських куріпок у складських приміщеннях й усілякі смаколики із "Фортнум і Мейсон". Черчилль усю подорож провів за читанням і проковтнув три романи про Горнблоуера поспіль — звісно, адже його військові варіанти уже майже вичерпано.
Британці прибули дещо зарано. Вони забули перевести годинники на американський час, отож відпливають та трохи кружляють довкола, перш ніж повернутися на призначене місце зустрічі. Із британського корабля "Принц Вельський" спускається баркас.
Якщо переглянути відеозаписи тієї події, побачимо, як американці стоять в очікуванні на палубі "Ауґуста". Ось Рузвельт, закріплений ременями у прямій поставі; здається надзвичайно високим.
А внизу якийсь рух. Прибули британці. Вони піднімаються містком; а от і він. Щойно на сцені з’являється Черчилль, від нього неможливо відвести очей.
На ньому короткий двобортний піджак і яхтова кепка, котру він натягнув на одне око так, що став трохи схожим на п’яненького автобусного кондуктора. Він єдиний жує сигару. А ще він помітно нижчий за інших — решта високі та підтягнуті, натомість він дещо ширший у плечах.
Він негайно переймає контроль над "хореографією" подій, як жвавий боксер чи вправний танцюрист. Представляє одного іншому, віддає честь, тисне руки, салютує, радісно посміхається — і ось настає момент, якого він так чекав усі ці нестерпні дев’ять днів перетинання Атлантики. У їхній першій, після 1918 року, зустрічі настала його черга потиснути руку Франкліна Д. Рузвельта, президента Сполучених Штатів Америки.
Він ще раз скидає енергійно зап’ястям, віддаючи честь, та — стоячи на деякій відстані від Рузвельта, так, що той змушений трохи схилитися вниз, — простягає вперед свою несподівано довгу руку. Черчилль розуміє, скільки поставлено на кін.
Війна точиться, м’яко кажучи, не надто добре. Для британських сухопутних сил це історія одного приниження за іншим. Їх відмолотили в Норвегії, виштурхали із Франції, вигнали із Греції, а в одному особливо "покірному" випадку вони примудрилися здати Кріт кількісно суттєво меншим силам німецьких десантників. Бліц уже забрав життя понад 30 тисяч цивільних. А німецькі субмарини тероризували британське судноплавство — і навіть нишпорять тут, навколо них, у прибережних водах Канади.
І ось Гітлер не дотримує свого слова — знову — і кидається на Росію. А якщо паде Росія, що є досить імовірним сценарієм, існують усі передумови, аби німецький диктатор став непереборним повелителем усього континенту, від Атлантики до Уралу. Черчилль розуміє: якщо трапиться саме так, його буде усунено від влади, і тоді Британія, так чи інакше, стане притулком фашизму.
Простягаючи свою витончену білу долоню, він усвідомлює, що нею намагається вхопитись за єдиний життєво важливий рятувальний трос. Проте ніщо у ньому не видає мороку його становища. Ба навпаки, обличчя раптово осяює усмішка, по-дитячому чарівлива.
Рузвельт усміхається у відповідь, і вони потискують руки, здається вічно, жоден не хоче відпускати першим; а протягом наступних двох днів Черчилль кидається у свій марафон зачарування. Достеменно нам невідомо, що вони говорили одне одному на тій першій Атлантичній конференції (прабатькові НАТО), але знаємо, що Черчилль достатньо перебільшував. Його місією було сформувати відчуття спільної долі, обробивши зерно Рузвельтових природних інстинктів, і перетворити США з далекого прихильника на повноправного союзника у кровопролитті.
Дорогою до Канади Черчилль уже вдавався до спроби створити правильний настрій.
Ми вже в дорозі, — надсилав телеграму до Рузвельта. — Цього дня 27 років тому гуни розпочали свою останню війну. Цього разу нам потрібно добре впоратися з нею. Вдруге ми всиплемо їм перцю.
Нам, га?
Вдруге, он як?
Для Білого дому це, мабуть, звучало дещо зухвало. Ніхто у Вашингтоні не брав на себе жодних зобов’язань щодо вступу у ще одну світову війну, вже не кажучи про те, щоб посилати туди американських вояків.
Та Черчилль наполегливо розвивав ідею: ідею двох націй — об’єднаних мовою, ідеалами, культурою. Звісно, їм також слід об’єднатися у своїх ворогах. Недільного ранку відбувається богослужіння. І екіпажі обох кораблів змішуються докупи, що вже наводить на певні думки, та співають церковні гімни (обрані Черчиллем), що виражає їх єдину духовну спадщину: дві протестантські нації, переплетені в одне ціле, проти огидного та понад усе поганського режиму.
Вони співають "Воїни Христовії, вперед" і "Нам, Боже, поміч дай в віках". І на завершення — традиційний заклик про Божественну милість до тих, хто пускається у плавання морями: "Для тих, хто в небезпеці у морях". Цьому екіпажеві британських моряків відомо усе про небезпеки в морях.
Всього лиш кілька місяців тому їхній корабель був учасником переслідування німецьких лінкорів "Бісмарк" і "Принц Ойген". Чоловіки, що співають тут нині, на власні очі бачили, як їхній побратим, корабель HMS "Гуд" (який відкрив вогонь при Орані), вибухнув величезною полум’яною хмарою. Насправді ж вони перебували так близько, що їм довелось проплисти просто над затонулими уламками того корабля, трагедія та вартувала 1419 життів офіцерів і екіпажу. У "Принц Вельський" також влучили; він теж втратив чимало людей. Його палуби нещодавно заливала кров — та ось він тут, а на його столах подають пернату дичину.
Таким було послання Британії до Америки: ми боремося, і ми помираємо, та ми все знесемо; а як щодо вас?
Із пошани до обмеженості Рузвельта у рухах обидва лідери сиділи поруч, пліч-о-пліч, співали й молилися, і Черчилль, надягнувши окуляри у чорній роговій оправі, зачитував слова. Сотні мужів стоять під величезними 14-дюймовими гарматами приреченого судна. У горлі грудка, а на очах сльози. Репортери перешіптуються і кажуть, що їм випало стати свідками історичної події.
Зрештою, саміт завершено. Представлено офіційне повідомлення під величним заголовком "Атлантична хартія". І Черчилль починає бурхливу подорож назад до Британії із… чим?
Жахлива правда, яку він вправно намагається приховати від парламенту та громадськості, полягає у тому, що, попри усю його фахову драматургію, фактично йому немає чого пред’явити.
Британський Кабінет міністрів без затримок затвердив Атлантичну хартію. Натомість Конгрес США навіть не глянув на документ, уже не кажучи про ратифікацію. Військовий аташе Черчилля, Єн Джейкоб, підсумував мовчазне засмучення британської делегації, із яким вони сунули додому через сіру Атлантику:
Жоден американський офіцер не показав бодай якоїсь готовності битись у цій війні на нашому боці. Усі вони, звичайно, чудові люди, та, певно, вони живуть в іншому світі, не схожому на наш.
Ендрю Шивіал, британський держслужбовець зі Стоктона, описав те, що відчував тоді:
Коли все закінчилось, у повітрі залишилося якесь невиразне відчуття невдоволення. Усе, що отримали британці за свою ініціативу, були 150 тисяч старих гвинтівок; і жодного, навіть слабенького, запаху перспективи американських підкріплень.
Хоч по усьому завойованому континенту євреїв, циган, гомосексуалів та інші групи людей уже давно винищували, до того ж систематично, видається просто неймовірним, що так довго — два роки і чотири місяці — довелося чекати, перш ніж США приєдналися до Британії у війні проти Гітлера.
Так, політиці расових убивств нацистами не було так добре надано гласності, як це стало пізніше, проте це не було аж такою таємницею. Як могли американці залишатися такими байдужими, попри всю свою честь і совість?
Щоб отримати відповідь на це запитання, потрібно поглянути на речі з іншого боку. Для того далекого континенту це не була війна, яка загрожувала б злободенним інтересам Америки, де іще жила пам’ять різанини, котра раніше вже мала місце в її історії та була такою ганебною для людства. Чи змогли б політики розсудливо пояснити матерям Канзасу, що їхній обов’язок — послати синів на смерть у Європу? І це вже вдруге?
Ще з часів заборонного припису самого Джорджа Вашингтона основним принципом американської політики було тримати республіку якнайдалі від іноземних воєнних конфліктів. Чимало американців і досі обурювалися вчинком Вудро Вілсона, який втягнув їх у Першу світову війну; чимало з них скептично ставились до Британії; чимало були налаштовані відверто вороже.
Хоч як чудернацьки це звучить сьогодні, існувало й багато тих, хто вважав британців зграєю зарозумілих імперіалістів, які у 1814 році спалили їхній Білий дім і в яких був талант примушувати інших воювати замість себе.
Вам будет интересно прочитать – отрывок из книги "Путинократия. Человек власти и его система".
Главные темы