Михайло Резнікович: "Не уявляю, що театру диктуватимуть політики"

1/3

- Михайле Юрійовичу, зараз, коли в країні така плутанина, важко жити в столиці театру з назвою "російський"?

- До сьогоднішнього дня нас ніхто з влади не зачіпав, нічого не диктував. Ми нормально творчо працювали, жодна людина не вривався в театр. Інше питання, що якщо у грудні-січні у нас були аншлаги, то зараз їх немає. У країні економія, і нас, природно, уріжуть у фінансуванні. Ми повинні заробляти гроші і ставити касові спектаклі, на які глядач може піти, враховуючи при цьому рівень драматургії.

- Чи будете ви переглядати політику цін на квитки?

- Дуже обережно. Один олігарх, коли я його попросив допомогти театру, обурився: "А чим допомагати? Поставте всі квитки по $150 – і все в порядку". Я кажу: "Так, але тоді в театрі буде п'ятдесят чоловік". На що він відповів: "А моя дружина не хоче з бидлом сидіти".

В Америці і в Європі існує рух у бік "від людського співчуття до усунення себе від участі в чужому житті", рух під гаслом "кожен смажить свою яєчню сам". Це непогано. Але треба розуміти, що брати від Європи, а від чого краще відмовитися.

- Якщо уріжуть фінансування, чи вийде зберегти принцип "гроші-якість"?

- Як вам сказати... Я зараз думаю про можливих авторів майбутніх постановок: Едуардо де Філіппо, Даріо Фо теж чудовий італієць. У будь-якому випадку, незважаючи на фінансові проблеми, є нижня межа якості. Приміром, у нас йде в театрі вистава "№ 13" Рея Куні. Приїхав до нас МХАТ з ним – і глядачі зрозуміли, що ми його більш людяно поставили. Адже ще Станіславський мудро говорив: "Легше поставити дві-три хороші вистави, ніж виховати наступне покоління артистів". Я намагаюся цим займатися. Щоб тридцятирічні брали на свої плечі репертуар і були готові до цього професійно і морально.

- Чи може влада впливати на культурний продукт театру ? Диктувати, що саме ставити?

- Не можу собі навіть у страшному сні уявити, що художньому керівникові політики диктуватимуть репертуар. У радянський час доводилося затверджувати його в різних інстанціях, а зараз, починаючи з перших днів незалежності, у нас цього немає – все на совісті художника. Звичайно, жити в суспільстві і бути від нього повністю вільним не можна. Але це не означає, що потрібно "підкладатись" під когось. Наприклад, в 2005 році, коли хотіли наш театр знищити (Резніковича звільнили, але після протестів громадськості та діячів культури відновили на посаді. – авт.), Міністр культури Білозір заявила, що я – злодій, вкрав мільйон і піду по етапу. Через півроку, коли всі вітали з орденом, який вручив мені Віктор Ющенко, від неї прийшла привітальна телеграма. Я пройшов все це. Та й до цього були схожі історії. Мене знімали з посади більшовики, Політбюро. Викликали і сказали: "Михайло Юрійович, напишіть заяву про відхід, якраз іде засідання секретаріату ЦК". Я написав і поїхав до Новосибірська, де три роки керував театром "Червоний факел". А потім мені подзвонили і запросили повернутися назад. Ще була одна людина, генерал тилу, а за сумісництвом драматург, який писав колосальну кількість п'єс-підробок – графоманія повна, але в Україні в радянські часи його ставили майже всі театри. Мене викликали і сказали: "Поставте його п'єсу, він вам потроїть гонорар". Я відмовився, бо це підробка, хоча інший режисер поставив. Завжди є нижня межа, якась ватерлінія, за якою – зрада професії. Але за порядність часто доводиться платити.

- Якщо так складеться, що московські актори в нинішніх умовах стануть менше до нас їздити, чи будуть люди більше ходити на вистави українських акторів?

- Небезпечно прогнозувати. Гастролери до нас їдуть, щоб заробити, вони експлуатують імена, які миготять на ТБ. Зовсім інша справа, коли приїжджає Театр Фоменко, тому що це – чудовий російський театр. Глядач у театрі завжди або плаче, або сміється. Але сьогодні він більше хоче відпочити і розвіятися.

- У яких інших театрів ви хотіли б чогось навчитися, може, щось перейняти?

- Творча людина може знайти щось цікаве скрізь – і в хорошій виставі, і навіть у поганій. У душі весь час йде круговорот. Наприклад, на наш спектакль за Шевченком ми запросили одного з кращих акторів театру Івана Франка Петра Панчука. У роботі він багато чого взяв від мене, а я – від нього. Ще дуже важлива школа. Щасливі ті актори і режисери, які її отримали: далі вони можуть розвиватися як завгодно. Як би ми не ставилися до Андрія Жолдака, якого я називаю своїм напівучнем, у нього є ця школа. Дуже продуктивно зараз працює Андрій Білоус у Молодому театрі. Це перспективний режисер, який через якийсь час, можливо, стане одним з кращих в Україні.

- Згадали про Білоуса. Чи означає це, що ви бачите в ньому свого наступника?

- Не знаю... Не думав. Якщо говорити про наш театр, то я б назвав наступником Кирила Кашликова. У нього дві освіти, він поставив у нас дуже хороший спектакль "Солдатики", який запрошували до Німеччини, на європейський фестиваль сучасної драматургії. А Білоус... може бути дуже хорошим режисером коли-небудь і в нашому театрі.

- Ви знаєте, що багато акторів вас відверто бояться?

- Це теж непогано. Але треба розібратися, чому... Можливо, тому, що комусь не вистачає професіоналізму або безкорисливості стосовно театру. Але в більшості випадків, по-моєму, поважають. Лідера завжди трохи побоюються, якщо ми приймемо формулу Станіславського, що театр будується на розтоптаному самолюбстві. Наше мистецтво – колективне. І у тих, хто не відбувся, часто виникає злість, заздрість, конфліктність. Втім, це нічого спільного не має з творчістю.

Знаєте, театральні зради не вчора народилися і не завтра закінчаться... У нашому колективному мистецтві духовне зрадництво професії – а в його основі часто внутрішнє спустошення навпіл з гіперегоїзмом і фантастичною самовпевненістю – крокує поруч із зрадою чисто морально людською. Як правило, зраджують ті, кого ти ввів в професію, в театр. Кожен, хто хоче стати режисером, повинен це розуміти. Це до питання, хто кого боїться...

- Ваш давній друг Едвард Радзинський дуже багато хорошого мені про вас розповідав. Пам'ятаю, як в свій єдиний вихідний у Києві він не міг до вас додзвонитися і поїхав до вас на спектакль за кілька годин до від'їзду.

- Так, ми дивилися Уайльда в постановці нашого театру. Коли ми познайомилися, мені було 24, а йому 25. У "Ленкомі" репетирували його першу п'єсу "Вам 22, старі". Я був на переддипломі, працював з Олексієм Баталовим над виставою "Людина з зірки", ми там і зійшлися. А потім я ставив п'єсу Радзинського. Років 7 або 8 тому він приїхав до Києва – у нашій філармонії на музику поклали його повість про "Сальєрі і Моцарта", грали наші актори. Він приїхав, подивився, а потім прийшов до мене зі словами: "Міша, допоможи, там погано з режисурою". Я провів дві репетиції, і кращої похвалою в моєму житті було, коли після тригодинного прогону він сказав: "Ти репетируєш не як Толя (Ефрос), а як Гога (Товстоногов).

- У вашому театрі мало ставиться сучасних авторів порівняно з класикою.

- Вибір репертуару – важка і небезпечна справа. Є такий термін в театрі: "перепочинок". Думаю, що сьогодні не тільки в Україні, але і в Росії намічається перепочинок у драматургії. Не виникає гострих, моральних катаклізмів у п'єсах. Є або чорнуха, або завідомо політична "дуля в кишені". Театр повинен бути професійно готовим, щоб ставити класику і високі речі.

- Як вам здається, така сильна людина як ви, що реалізувалась в кар'єрі, може бути просто щасливою у житті?

- По-перше, я не переконаний в тому, що я – сильний. А, по-друге, не завжди щасливий... Але я намагаюся. Взагалі, якщо почуття любові художнику невідоме, не викликало в ньому найрізноманітніших емоцій – ненависті і навпаки, якоїсь божевільної тяги до людини, він дуже багато чого в мистецтві і в театрі не зможе зробити. Тому що вище свого емоційного досвіду важко стрибнути.