Львівськи Майк
- Чи часто вам вдається вирватися з Москви куди-небудь без діла, просто відпочити?
- Я живу роботою – в ній знаходжу справжнє задоволення і сенс буття. Це не пафосні слова, мені просто нецікаво відпочивати. Я трудоголік за своєю природою, й іншого вже не придумаєш нічого.
- Під час подорожей ви звертаєте увагу не лише на красу природи, але й на те, як виглядають люди на її тлі?
- Так, я бачу дуже багато людей... Це жах! Які люди недосконалі у своєму виборі одягу... Всюди джинси, кросівки. Мені дуже подобається, коли на жінці біла чоловіча сорочка з підкоченими рукавами навипуск, чорна спідниця або брюки навіть, чи, короткі, поверх сорочки – гарний пояс, відкрита шия, піднятий комір, зав'язана хустинка або шийна хустка, або просто ниточка перлів висить, прибране або красиво розпущене доглянуте волосся, оксамитові очі, червоні або теплі рожеві губи, посмішка, обов'язково – посмішка, що грає на вустах... Ось образ! І ніяких кросівок! Кросівки я взагалі не сприймаю як вид взуття, так само, як джинси я ніколи не сприймав. Категорично вважаю, що вони спотворюють і жінку, і чоловіка абсолютно. Тим більше, що є такий величезний вибір речей! Таке відчуття, що люди перестали стежити за одягом. Вважається, що джинси зручно одягнути і брудні, і немиті, і невипрасувані... Цей американізований "комфорт" вбив у людині бажання бути кращою! І ще: синій колір мене вбиває. Я взагалі ненавиджу синій колір, тим більше, всі ці "ефекти потертості", які виглядають брудними, рваними, немитими – вид жахливий! Я мріяв, що нове тисячоліття принесе людям радість, естетичне оновлення, але бачу, що нічого подібного не сталося.
- А як ви оцінюєте те, як себе подають наші політики?
- Ви знаєте, я зовсім не цікавлюся політикою. У мене є своя релігія, якій я поклоняюся – релігія краси. У мене була можливість поспілкуватися і з Брежнєвим, і з Косигіним, і з Шеварднадзе, і з Горбачовим, і з іншими видатними діячами минулої епохи... Це люди чудові, але вони приходять і йдуть, а ми залишаємося. Вони мене намагалися кожен по-своєму або наблизити, або принизити. Єльцин – єдина людина, яка мене зрозуміла... Але в основній масі своєї політики і їхні дружини – це просто споживачі. Вони не поважають нашу професію, ставляться до нас, як до рабів. Вони не бачать в моді одну з гілок мистецтва, таку ж високу, як музика, живопис, архітектура, але найближчу до людини. Зі мною не рахувалися, але вся світова преса про мене пише, і я визнаний у світі. Інакше б вони мене давно розчавили, знищили, як настирливу муху, яка постійно заважає своїм дзижчанням. Тому що я весь час їм казав: дайте мені можливість долучати до краси, дайте мені можливість зробити масовий одяг доступним для сприйняття, естетично більш цінним, досконалим за формою і змістом... Усе це я міг зробити, але ніхто мене не почув.
- Вам як художнику довелося пройти з країною багато етапних, історичних відрізків. Найяскравіші ідеї відвідували вас ще в епоху Радянського Союзу, чи вже в часи повної свободи і вседозволеності?
- Ви знаєте, важко сказати. Напевно, свого часу я досить активно працював саме тому, що мені заважали працювати. Я працював всупереч всьому, мені потрібно було виживати. На 90 рублів зарплати треба було одягтися, чимось харчуватися, купити фарби... Було дуже складно на такі гроші жити. Тому я працював у театрі, в кіно, в цирку, в журналах, тобто максимально втілював себе. А коли у 1993 році з'явилася моя лінія парфумів у Парижі, то я вперше отримав гонорар просто за ім'я, за те, що я – Слава Зайцев, креативний художник, що моє ім'я популярне і люди купують із задоволенням мої парфуми. За це мені ніколи в житті не платили в Росії, І цей парфум досі існує без реклами, його купують. На ці гроші я існую – побудував собі будинок, садибу, утримую Будинок моди, купую тканини. Все на свої власні гроші, тому що я став собою, але не завдяки державі – держава тільки здирає податки... Життя дуже складне, але і шалено цікаве. І таке щастя, коли ти потрібен, коли тебе чекають і люблять!
- Ви пам'ятаєте той момент, коли створили свою першу річ?
- Це було забавно... Першу модель створив на третьому курсі інституту – пошив собі з якоїсь повстяної шинельної тканини пальто в стилі Гольбейна (німецький живописець XV століття. – Авт.): розширений плечовий пояс, кругла горловина... І з'явився я в цьому пальто у 1965 році в журналі Vogue. Там було написано: "Відтепер Москва має свого великого художника". І я там у кролячій шапці, такій обкусаній всій, і в цьому пальто з широкими плечима, як на картині Гольбейна... Я отримав величезну радість. А потім я почав шити сорочку. Це було найбільше потрясіння, коли я відчуваю: ось тканина, мертва тканина лежить на столі, і я беру її, розрізаю, прострочую, нашиваю аплікації, і виходить художній твір... Це – радість!
- У моді є рими, алітерації, чимало паралельних місць з поезією. Ви пишете вірші. Що несе початковий заряд натхнення: мода надихає на поетичну творчість чи навпаки?
- Ви знаєте, я став писати вірші якось спонтанно, несподівано для себе, у сорок років, у трагічний момент у моєму житті – у мене померла мама, і я пішов із офіційної моди. Моя присутність на землі мені здавалася марною. І ніби у відповідь на мій розпач від Бога пішов потік, і я його записав. Це були вірші. Я очманів від того, що я, дилетант, і раптом слова, яких я навіть не знав, виникали немов самі собою і миттєво складались у сонет... Белла Ахмадуліна про мої вірші мені потім сказала: "Дивись – ось у тебе танка, а ось – сонет Шекспіра!" Я нічим не надихаюся, крім російського національного одягу. Все інше – спогади, матеріали, пов'язані з історією минулих цивілізацій, накопичений досвід вражень...
Головні теми