Інтерв'ю з Дмитром Биковим: про роман Булгакова для Сталіна і захист Маяковського від поверхневої критики

Ім'я: Дмитро Биков

Народився: 20.12.1967 в Москві (Росія)

Випускник журфаку МДУ сьогодні вважається одним з найуспішніших і затребуваних літераторів. Автор романів і збірок поезії. Викладає в школах, є професором кафедри світової літератури МДІМВ, автором проекту "Один" на радіо "Ехо Москви", колумністом в журналах "Дилетант", "Вогник" та ін. За книги "Борис Пастернак", "Ікс", "Остромов, або Учень чародія" удостоєний декількох премій. Любить епатажність і полеміку. Його блоги, зокрема про Сергія Довлатова як "другосортного таланта, який завищує читацьку самооцінку", викликають безліч суперечок в літературному середовищі.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

- Дмитро Львович, ваше ім'я часто пов'язують з розвінчанням міфів про літературних кумирів. Руйнувати стереотипи – ваша мета чи це виходить мимоволі?

- Чесно кажучи, не можу назвати міфи, які я б розвінчав. Швидше навпаки – я всіляко відстоюю традиційні цінності, популяризую радянську літературу, відновлюю репутацію деяких людей епохи Срібного століття (зокрема, Маяковського), захищаю від поверхневої критики деяких сучасників. Скільки разів переконувався, як мало спільного між іміджем і людиною, і як багато народу чуло дзвін, але поняття не мало, де він.

- Як думаєте, яке місце займатимуть паперові книги в майбутньому? Може, вони стануть долею еліти або взагалі зникнуть?

- Не бачу різниці між книгою паперовою і електронною. Те й інше – носій інформації. Писали на папірусі, на телячих шкурах, зараз перейшли на гаджети, а слова все ті ж. І, як завжди, їх занадто багато, а думок занадто мало.

- Колись у фільмі "Москва сльозам не вірить" говорилося: "Скоро буде одне суцільне телебачення". Зараз ми часто чуємо: "Буде один суцільний інтернет". Сьогодні дуже затребувані ресурси, де за 15 хвилин можна "прочитати" "Війну і мир", а за 10 хвилин – як вміло говорити про книги, яких ви не читали. Як ви ставитеся до таких сайтів, які дозволяють за півгодини стати псевдоначитаною людиною?

- Краще вивчити зміст книги за десять хвилин, ніж не мати про неї поняття зовсім. Дивишся, хтось прочитає короткий зміст, зацікавиться і вже не відірветься. Що ж до вміння говорити про книги, яких ви не читали, в цьому немає нічого жахливого. Поет і прозаїк Борис Поплавський поняття не мав про Пруста, але, вислухавши коротку лекцію про нього, тут же зробив блискучу імпровізовану доповідь. А потім вже прочитав твори письменника.

- Ви і поет, і публіцист, і лектор, і журналіст. Якби довелося вибрати щось одне, ким би себе позиціонували в першу чергу?

- Мені здається, літератор повинен уміти все. Бувають часи, коли писати вірші не хочеться, а то й просто неможливо. Тоді, щоб не збожеволіти, пишеш прозу. А журналістика – мій хліб і заодно спосіб збирати матеріал для прози.

- Ваші лекції про Булгакова наводять на думку, що він писав "Майстра і Маргариту" для однієї людини – Сталіна. І нібито весь роман написаний заради одного послання йому: "Так, ми знаємо, що ви зло, але зло необхідне. І готові з цим миритися, але з однією умовою – бережіть Майстра". Мене, як представника вже пострадянського покоління, цей посил коробить.

- Що стосується концепції "роману для Сталіна", то її вигадав не я: схожі думки є у відомого літературознавця Марієтти Чудакова. Мене просто зацікавила тема Сталіна як адресата: є ж книги, написані прямо для нього. Не тільки для нього, звичайно, але з меседжем, недвозначно адресованим йому, наприклад "Жнива" Галини Ніколаєвої або "Навала" Леоніда Леонова.

- Невже насправді Булгаков був такий розважливий і приземлений?

- Нічого приземленого в такій розважливості немає. Булгаков, пишучи роман, дуже для нього нетиповий і виконаний в принципово новій, не завжди органічній манері (там багато дурносмаку, розрахованого явно на читача з вузьким і специфічним досвідом), переслідував цілком конкретну мету. Думаю, він не хотів, щоб книга ставала загальним надбанням. Це було грандіозне завдання – перепрограмувати вождя. Сталося так, що книгу прочитали мільйони людей, і вона вселила їм багато дуже своєрідних, а то і небезпечних думок. Тим часом авторська мета була проста: в такий ось формі висловити підтримку деяким діям Сталіна (зокрема, розправі з РАПП – Російська асоціація пролетарських письменників) і закликати його все-таки берегти справжніх художників, тому що всі інші не заслуговують нікого, крім Воланда. Наскільки він був правий щодо тодішньої і нинішньої Росії? Наскільки виправданий був сталінський підхід до внутрішньої політики? Чи можна з нами інакше? Чи потрібен новий Воланд сьогодні? Про все це можна сперечатися, але Булгаков був монархістом і іншої влади не уявляв, принаймні для своєї країни. А думав він про публікації "Майстра" насправді? Даруйте, ні звичайно! Якщо невинна глава про Пілата у нього в книзі викликала кампанію цькування – чого міг чекати автор усього роману? Він писався як заповіт, а заповіти оприлюднюються дуже рідко.

- Ви їздите по світу з лекціями, кілька разів бували в Києві. Яке враження у вас залишилося про місто, слухачів?

- Я буваю в Києві не тільки з лекціями – у мене в цьому місті багато друзів. Та й як журналіст часто до вас їжджу. Слухачі у мене скрізь приблизно однакові – і в Одесі, і в Москві, і в Лондоні, і у Вашингтоні, і навіть, не повірите, в Перу. Нас багато розсіялося по світу, і вся ця аудиторія чомусь зустрічається на моїх вечорах, впізнаючи один одного безпомилково. Ми завжди немов продовжуємо стару розмову – рівно з того місця, на якому колись перервалися в московській квартирі.

- У вас цікава теорія про літературну реінкарнацію: Достоєвський – це Солженіцин, Некрасов – Твардовський. А хто ви за цією теорією?

- Мені хотілося б думати, що я якось, з поправкою на масштаб епохи, спадщина Мережковського, улюбленого мого письменника і мислителя. Вище його трилогії "Царство звіра" і роману "Ісус Невідомий" нічого в тогочасній прозі просто не було. Як історичний романіст він значніший всіх в російській літературі, а публіцистику 1907-1917 років можна видавати як сьогоднішню, не змінюючи ні букви. Мені хотілося б вважати себе його реінкарнацією. Але це тільки метафора. Просто в подібних обставинах, циклічно повторюваних в Росії кожне століття, формуються подібні типажі. Дай Бог утриматися в старості, якщо доживу, від дружби з яким-небудь новим Муссоліні. Але для того і потрібно знати попередників, щоб не наступати на деякі граблі.