Інтерв'ю з Євгенією Симоновою: "Я буду любити Бикова до останнього подиху"

- Євгеніє Павлівно, вчора ви відзначили 60-річчя. Більшість жінок приховує свій вік. А як ви прийняли цю цифру?

- Я чудово почуваю себе в 60 років – набагато краще, ніж у молодості. Іноді втомлююся, не завжди є сили працювати. Але до цього віку я прийшла до гармонії в самій собі. В молодості не подобалася собі зовні, не подобалась як актриса. А зараз все стало сходитися.

Відзначала ювілей з колегами і родичами: приїхала моя племінниця з Лондона з дітьми, тітонька і двоюрідна сестра з Петербурга. Увечері вирушили в театр Маяковського, в якому я служу останні 39 років. Мені хотілося, щоб в цей день усім було добре, весело і легко.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

- Як виглядає ваш щасливий день, коли не потрібно нікуди поспішати?

- Я ходжу по дому в піжамі і халаті весь день. Вип'ю кави, поговорю з друзями по телефону, потім можу прилягти. Але знаєте, може, інколи я і люблю побути одна, але тільки тому, що знаю: у мене велика сім'я, яку я безмежно люблю, і життя без них не уявляю. Всі свої відпустки і свята ми проводимо разом.

- Останній фільм у вашій творчій біографії датується 2012 роком. Чим наповнене ваше життя, крім театру?

- Можливо, я просто не хвалюся тим, що у мене є, тому й не всі знають. А чого хвалитися – я ж не Меріл Стріп і не Майя Плісецька. Не так давно знялася у фільмі Андрія Соколова "Хлопець з осені". Це сімейна історія, головну роль грає Інна Чурікова. Моя роль невелика, але з несподіваним поворотом. Крім цього, знялася у фільмі "Дорослі дочки", який зняв чудовий режисер і мій чоловік Андрій Ешпай. Граю там директора театру. Там же зіграла моя дочка, Зоя Кайдановська, і моя любов і пристрасть – онук Олексій.

Зараз хочеться працювати не так багато, як в молодості, немає дикої спраги, але пропозиції такі цікаві надходять, що відмовитися неможливо. Наприклад, у театрі Маяковського режисер запропонував мені п'єсу про життя Льва Толстого – я буду грати його дружину Софію.

- Вас в основному пам'ятають за трьома кінохітами – "Афоня", "В бій ідуть одні старики" і "Звичайне диво". В одному зі своїх інтерв'ю ви нарікали, що не змогли вибратися з цього кола. Що завадило?

- У мене завжди було багато подарунків долі. Якщо закінчувалося кіно, був театр. У тому, що я довго не знімалася, були об'єктивні причини. В кінці 1980-х фільми були слабкі і не залишали сліду, хоча і були в моїй біографії. У той час на "Мосфільмі" замість 60 картин на рік знімали 4... Кіно любить молоді обличчя, у кожного покоління свої кумири, тому те, що сталося, – це природне положення речей, і я ставлюся до цього спокійно.

- З Леонідом Биковим після картини "В бій ідуть одні старики" вас ще зводила доля?

- Так, ми їздили до Латинської Америки на фестиваль. Це мій хрещений батько в кіно, людина, яку я буду любити до останнього подиху. Він один з найсвітліших, прекрасних і талановитих людей, яких я зустрічала в житті. У моїй пам'яті зйомки в Києві, Чернігові збереглися як щось світле і нескінченно щасливе. У нас була своя кінематографічна сім'я з унікальною атмосферою по ніжності, любові, взаємного розуміння. Це все виходило від Бикова, він створював це повітря. Ми жили в одному готелі, і весь вільний час проводили разом.

А з Києвом у мене пов'язано багато світлих дитячих спогадів. В українській столиці жила і зараз живе дочка чудової актриси Поліни Мойсеївна Нятко (спр. прізвище Табачникова – ...авт) Світлана. Вона все життя пропрацювала в театрі ім. Івана Франка, трохи знімалася в кіно. У Поліни Мойсеївни була дивовижна сім'я, її чоловік був філософом. У них був гостинний інтелігентний будинок. Її дочка була аспіранткою у мого батька нейрофізіолога, дуже подружилася з моїми батьками, і ми приїжджали в гості на їх дачу в Бучу. Перший раз ми до них приїхали, коли мені було років п'ять чи шість, але я пам'ятаю, як Поліна Мойсеївна на українському читала вірші Шевченка. Я була просто заворожена, коли чула немислимою краси мова, яка до того не чула ніколи. Це була як музика – не забуду ці враження.

- Своїм кумиром ви називали Наталю Гундарєву, з якою грали в театрі. Як ви здружилися? Говорили, що дама вона була з непростим характером...

- Не можу сказати, що ми були подругами. Я завжди відчувала дистанцію, прірву, яка була між нами. Вона була великою актрисою: це слово зараз часто вживається, але, є люди, про яких інакше не скажеш. Масштаб її особистості був космічним. Що б вона не робила, за що б не бралася – готувала, прибирала квартиру (вона все любила робити сама) – це був захват. Я мала щастя з нею грати разом. Існувати з нею на сцені було непросто, занадто сильна вона була. Але це була вершина, до якої хотілося тягнутися.

Я була у неї вдома і на дачі. Пам'ятаю два щасливих літа, коли ми разом з великою компанією відпочивали в Болгарії. З нею було дуже легко і дуже цікаво. За перші кілька днів відпочинку, у міру того, як проходила її неймовірна втома, вона світлішала і насолоджувалася життям. Її трагічний відхід став для мене непоправною втратою!