Одкровення ченця: як вибрати життєвий шлях

Наприкінці року всі хочуть підбити підсумки. Що було зроблено, а що не вдалося. І звичайно – запланувати, що б хотілося зробити в наступному році. Може, купити нову річ, а може, змінити своє життя на краще. Про те, як зробити правильний вибір, на які дорожні знаки орієнтуватися, нам розповів монах Києво-Печерської лаври і прес-секретар Блаженнішого архімандрит Пафнутій. Він повідав і про те, як сам вибрав свій життєвий шлях. Отець Пафнутій володіє чудовим даром письменства, тому його письмову відповідь ми публікуємо в оригіналі.

ПЕРШИЙ ІМПУЛЬС

"Дуже добре пам'ятаю випадок після випускного вечора, коли всі десятикласники за звичаєм повинні зустрічати схід сонця, – пише отець Пафнутій. – Зустрічав його і наш 10-Б. Після бурхливої ночі, безтурботних пісень, радісних планів і сумних прощань з дитинством ми спустилися до озера, за яким височить старий корпус школи, побудований ще при Австро-Угорщині, за ним – більш новий, вже радянський післявоєнний, кілька магазинів, пам'ятник воїнам і велика біла кам'яна церква, зведена при Австро-Угорщині, добудована при Румунії і не закрита при СРСР. Повинен сказати, що до того часу я ще жодного разу в ній не був. Батько займав високу посаду, і ніхто з нашої родини не міг дозволити собі осоромити батьківське реноме ходінням у храм. Хоча розповіді однокласників про великодню службу, про різдвяні вечори у храмі мене завжди дуже хвилювали й цікавили. Ось ми йдемо назустріч новому життю, ловлячи на собі перші сонячні промені, і тут я розумію, що на мене сонце світить прямо через хрест на церковному куполі. Нікому не розповідаючи про це одкровення, я для себе визначив, що моє майбутнє буде пов'язане з храмом. Незабаром я виїхав з Буковини до столиці, вступив до Національного університету імені Тараса Шевченка. Життя почало кипіти і вирувати, я наполегливо шукав у ньому себе, далеко не завжди порівнюючи успіхи і перспективи зі слабким голосом совісті, який час від часу нагадував про перше сонячне проміння дорослого життя через церковний купол. Допоміг з вибором випадок: тривіальна історія нападу з пограбуванням, внаслідок якої я опинився на три місяці прикутим до лікарняного ліжка, маючи достатньо часу проаналізувати все своє життя і розставити потрібні акценти.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

ДОПОМОГА СОВІСТІ

Де ж та грань, яка відділяє уявне поняття про людське призначення від призначення, зумовленого їй згори? Часто нам здається, що ми могли б робити щось інше і тільки так змогли б себе реалізувати повніше, і тільки тоді знайшли б довгоочікуваний спокій і душевну радість. Можливо, в житті зустрічається дуже багато прикладів, коли люди страждають від того, що поспішили свого часу зайняти нішу, в якій потім виявилося тісно і душно, або навпаки – безлюдно й незатишно. Є в людині ще одна властивість, крім наявності душі, яка відрізняє її від інших творінь Бога: голос совісті, тобто голос Самого Бога, який час від часу вселяє кожному з нас абсолютно різними способами найбільш прийнятну для нас манеру поведінки, визначає життєві цінності та запобігає від небажаних вчинків, які можуть негативно позначитися на подальшій течії нашого життя.

Говорячи сучасною мовою, кожному з нас регулярно приходять дзвінки або есемески від совісті, які дають настанови нам жити краще, жити так, як було призначено кожному ще до його народження. Але чи завжди ми їх чуємо, а якщо чуємо, то чи хочемо слідувати? Саме тут і знаходиться та грань між життям, яке можна провести з усією красою і благами земного життя, яке не призведе до спокою, і життям, свідомо позбавленого цих благ заради життя вічного.

Найчастіше життя духовне люди сприймають вельми перекручено: безперервне читання молитов, розмови виключно на церковні теми і носіння довгих одягів. Шлях монаха – це шлях, що веде людину до її природного початку, до того стану, коли той, хто має дар художника, пише картини, а має музичний дар – пише музику і співає.

Часто буває, що людина не може похвалитися якимось особливим даром, у неї немає яких-небудь переваг, але вона вміє жити просто і спокійно. І в цьому полягає її дар, той стан, який для неї максимально комфортний і повноцінний, і нічого іншого їй не потрібно. Він уміє бути щасливим без тисячі умовностей, які негайно виникають у свідомості багатьох обивателів при згадці про людське щастя. Щастя – це радість від того, що ти зайняв свою нішу, радість від спілкування з дорогими людьми, радість від можливості планувати, радість від вдовольнитися необхідним, не витягуючи цю планку навздогін сусідові. І кожній людині Господь обов'язково посилає сигнали, дає якісь знаки, які вказують на вірний шлях, важливо тільки не боятися їх почути і відреагувати. Але дуже важливо при цьому не ухилитися в побутовий символізм, коли в кожній фразі начальника або в кожному жесті перехожого деякі намагаються побачити знамення і пророцтва. Якщо людина знає, що таке совість, і хоч трохи намагається чути її, вона завжди зможе відокремити справжній голос совісті від спокусливого шепоту лукавого, який завжди хоче спокусити нас зі шляху до Істини і не дати нам чути самих себе.

ДУХОВНИЙ ЕГОЇЗМ

За великим рахунком, дорогі брати і сестри, всі ми з вами егоїсти, тому що понад усе ставимо питання свого особистого духовного порятунку. Але наскільки ми стоїмо близько до Бога або хоча б усвідомлено до цього прагнемо, настільки наш духовний егоїзм є виправданою поведінкою самозбереження християнської душі в умовах зростаючого глобалізму, соціальної черствості та нівелювання елементарних моральних принципів у суспільстві. Інша справа, коли хтось із нас може прикривати християнською самотою і зовнішнім благочестям своє небажання послужити ближньому; тоді це вже буде справжнісінький егоїзм, і дай, Боже, мудрості духівнику такої людини, щоб виправити або виправитися, надихнути або надихнутися самому до смиренної щоденної праці заради порятунку своєї душі, про що ми так ретельно читаємо в наших повсякденних молитвах.

Отець Пафнутій: "Кожному з нас приходять духовні есемески від совісті, які спонукають нас жити краще"

Ми завжди стоїмо перед вибором: ковзати по торованому середньостатистичному шляху або ступати по часто неосвоєній стежці, яку нам вказує наша совість. Не можу не згадати житіє одного зі своїх улюблених святих, преподобного Паїсія Величковського. Онук відомого в кінці XVII століття полтавського священика Іоанна Величковського, одного з кращих авторів давньоукраїнської духовної поезії, Петро Величковський з раннього дитинства ухилявся від мирських спокус і утіх і весь вільний час проводив в Успенському кафедральному соборі Полтави. Звичайно, богобоязлива матір Петра віддала своє чадо на навчання в духовну школу при Києво-Могилянській академії, сподіваючись, що в майбутньому син служитиме в полтавському соборі і підтримає її в старості. Але Петро настільки любив Бога, настільки це було тонке і таємне почуття, що і в стінах духовного закладу часто йому було обтяжливо від важливих бесід про Бога, які відривали юнака від спілкування з Ним. Майбутній святий вибрав чернечий шлях, більшу частину життя поневірявся по Україні, Молдові, Влахії і Святій горі Афон у пошуках відокремленого місця, але знайшов його тільки в своєму серці, пройшовши роки випробувань, гонінь і молитовної праці. Преподобний Паїсій (з таким ім'ям Величковський був пострижений у чернецтво) слухав тільки голос свого сумління, який і привів його до земного щастя, яким би воно не здавалося незначним для всіх оточуючих. Він знайшов мир і спокій, він знайшов Бога. Тому я щиро бажаю вам, дорогі брати і сестри, спраглим змінити своє життя, в першу чергу уважніше слухати свою совість. Саме совість, як голос душі всередині нас, не дозволить вам залишитися вічним мандрівником без пристановища на життєвому шляху".