Тетяна Самотий
Днями разом з львівськими волонтерами ми відвідали одну з військових баз, де дислокуються бійці 24-ої бригади. Всі хлопці, а наймолодшому з них днями виповнилося 21, пройшли через вогняне пекло в Лутугиному, Должанському, Ямполі, Зеленопіллі та інших "гарячих" точках.
"Пішов купити телефон, побачив її очі і потонув у них"
Весілля – це не буденна справа на війні, але на цій війні трапляються незвичайні "love-story": справжній "бандерівець" Максим, з колоритним козацьким чубом, покохав дівчину з Донбасу. Через три місяці після першої зустрічі молоді одружилися, а в травні пара планує переїхати до Львова, де Наташу з Лисичанська зустрічатиме справжня галицька свекруха.
"Мене призвали в травні минулого року. Воювати довелося в районі селищ Крива Лука, Лутугине, Волнухине, що поруч з Луганськом. Нас дуже серйозно обстрілювали, було "спекотно" і страшно, все горіло – справжнє пекло. Але ми вижили. У вересні мені дали відпустку, майже два місяці я відпочивав вдома, але після цього відразу повернувся на Донбас. Скажімо, щось тягнуло мене туди", – починає розповідь Максим.
Фото: Т. Самотий
Одного разу Максим з товаришем по службі виїхали в Лисичанськ – купити новий мобільний телефон. "Біля магазину з мобільними зайшли кафе випити чаю, холодно було. Там сиділи дві дівчини. Несподівано з однією з них я зіткнувся очима і прямо-таки в них потонув", – згадує Макс.
Хлопці вирішили познайомитися з дівчатами. "На наступний день зустрілися знову. Кілька разів я заходив до неї в гості додому, а в кінці листопада зробив Наташі пропозицію – просто сказав, що це не гра і хочу з нею залишитися назавжди", – каже Максим.
Наталія на п'ять років старше бійця, але він обожнює свою дружину. "Вона розмовляє російською і підтримує Україну, невисока, але ладненька і дуже красива. У неї є син, він ходить в школу, в український клас, ми відразу знайшли спільну мову", – ділиться з нами Максим.
26 лютого цього року молодята розписалися. Все було дуже просто – ніякого пафосу і гучного весілля. "Моя теща – мама Наташі, дуже добре до мене ставиться. До Львова свою дружину поки не возив, але в травні мають демобілізувати. Часто бачимося по вихідних, вона приносить нам всім вареники – майже ціла рота наїдається. Поки ми дуже щасливі, ось тільки швидше б закінчилася війна", – додає Максим.
До війни жив на 2 тис. доларів на місяць
32-річний львів'янин Андрій до війни працював програмістом на одній з приватних фірм. "Коли почалися події в Криму, то працювати стало неможливо: постійно дивився в комп'ютер, читав новини, і відразу хотілося щось зробити для своєї країни. Кілька разів я дзвонив у військкомат за повісткою і в травні мені таку вручили", – починає Андрій.
Фото: Т. Самотий
На думку Андрія, на війні дуже багато йде на другий план. "На громадянці кожен хитрує, кругом – чекай підступу, а тут все просто і однозначно, адже ти не знаєш, скільки ще хвилин тобі залишилося жити. Після першого обстрілу з'являється відчуття, що всі, хто вижив, стали навік твоїми братами. Пам'ятаю момент, після важкого бою, коли навколо розривалися міни, а ми залишилися живі, я хвилин десять не міг розмовляти. Довелося братові писати "смс", що я не вбитий", – згадує він.
Малята-кабанчики, березовий сік і улюблені машини
"Вільний час" бійці намагаються провести з користю. "Влітку ми загоряли, супи різні варили, а зараз ось, лісники подарували маленького дикого кабанчика, тримаємо малюка в клітці. Вбивати його ніхто не збирається, але, якщо звіра випустити – він нариє багато непотрібних "траншей і окопів", – розповідає наш новий знайомий Паша з Сокаля.
Також хлопці добувають березовий сік. "Вода тут погана, майже технічна, от і перебиваємося", – каже Павло. З їжею, за словами солдата, все нормально, кухарі справляються, і виходить у них навіть дуже смачно.
"Ось тільки самотньо нам. Добре, що іноді приїжджають волонтери. Після того, як я вижив з-під Должанська – а там стояв за крок від загибелі, то перейменував свою броньову машинку з "Челленджера" в "Олюська" – так мою дружину звати. Це вони мене врятували – і машина, і любов моєї дружини", – хвалиться Паша.
Фото: Т. Самотий
"А я собі з дому свій "Мерседес" пригнав, – говорить Андрій з Червонограда. – Як тільки дочекався народження сина – відразу пішов за повісткою, і – в армію. Не міг всидіти на місці, коли в країні біда. А як побачив, що тут туго з технікою, то друзі допомогли перефарбувати мою машинку в "камуфляж" і перегнати сюди. Тепер ми разом ночуємо у величезному гаражі – я на підлозі, а вона стоїть поруч, моя красуня".
Діти розбираються в зброї
За словами більшості бійців, відносини української армії з мирним населенням зараз набагато покращилися.
"В одному з сіл, здається, Хворостянівка, був момент, що діти перестали ходити до школи, коли ми там з'явилися. Але наші солдати зібрали всіх в тій школі, провели "відкритий урок", розповіли що ми – за мир, і діти повернулися за парти. Батьки їх лаяли, давали запотиличники, але діти все одно підходили до українських солдатів. Але здивувало те, що 6-річні дівчата розбираються в зброї як професійні військові: тягнуть руку і запитують: "Ось на цьому БМП якого калібру боєприпаси ви використовуєте? У нас, в Яворові, 18-річні хлопці не знали, з якого боку до автомата підійти", – говорить один з солдатів.
Нагадаємо, львівські волонтери на Великдень подарували бійцям три позашляховики,тисячу пасок і "вагон" вареників в смальці.
Головні теми