Практично щотижня на Донбасі під обстрілами гинуть діти. Війну вони сприймають по-своєму. Багато з них вже звикли не тільки ходити в школу під звуки канонади, але і під неспокійним небом грати у футбол або хокей. Розмовляти з дітьми з Донецька дуже важко: деякі не тільки чують звуки обстрілів, але й бачили їх наслідки. Сегодня.ua поговорила з дітьми в Донецьку і дізналася, як вони живуть, коли поруч – війна.
"Спочатку було цікаво – у Донецьку стало багато солдатів і по дорогах їздили танки і БТРи. Їдеш в тролейбусі, а поруч їде вантажівка і везе гармату довгу таку, – розповів Сегодня.ua семирічний донеччанин Ігор Селіванов. – Солдати ходили з автоматами, і я один раз бачив, як солдат вистрілив з нього вгору. Це все було як у комп'ютерній грі, мені дуже хотілося попросити його, щоб він дав мені вистрілити. а потім ми поїхали до бабусі, а в неї в сусідньому дворі людину вбило. І я не хочу більше стріляти і не хочу, щоб хтось стріляв взагалі. Може бути, тільки з водяного пістолета і влітку".
Літо у донецьких дітей виявилося зіпсованим геть. Когось відвезли подалі від Донецька, хтось перечікував разом з батьками смутний час на морі. "Ми жили в пансіонаті, поки не стало холодно, і ми приїхали додому. Мама сказала, що вдома завжди краще. На морі було не дуже весело, тому що всі дорослі тільки дивилися телевізор і телефонували постійно, запитували, як справи в Донецьку, – повідала шестирічна Аліна Кущ. – А вдома у нас виїхали всі сусіди, і було трошки тривожно, бо ввечері в будинках вікна були темні, і страшно були йти по вулиці".
У бомбосховищі. Фото: А.Уманець, "Сегодня"
Вони вже звикли – до темних вікон, постійних "бабахам" за вікном, переляканих очах батьків і зібраних речах біля входу. Знають, де найближче бомбосховище, і де можна сховатися. "Ми з мамою ходили в підвал, який у нас в під'їзді. Там раніше було страшно і брудно, а зараз чисто, бо сусідські бабусі там підмели і поставили стіл, стільці і розкладачки, – розповіла Сегодня.ua восьмирічна мешканка Калінінського району Ксюша. – коли починають стріляти дуже близько, бабусі йдуть в підвал і читають там книги або газети. Ми з мамою принесли їм багато книг, подушки і покривала. Але самі в підвал не ходимо, коли стріляють. Тато каже, що в підвалі небезпечно, тому що будинок може завалитися, якщо в нього що-небудь потрапить. і тоді з підвалу ніхто не вибереться. А бабусі цього не бояться і ходять".
Інші маленькі донеччани вже добре знають, як треба поводитися, якщо раптом почався обстріл. "Треба відразу впасти на підлогу і закрити голову руками, – в один голос розповіли нам сестри Катя і Даша Єрмоленко. – Нам про це вчитель розповідав в школі ще восени. А недавно приходив якийсь військовий і розповідав, що не можна піднімати із землі іграшки чи чужі предмети, тому що це може виявитися бомба".
Багато донеччани втыкали від перших обстрілів ще влітку, проте багато хто був змушений повернутися, не отримавши підтримки. Фото: AFP
Юний житель Ленінського району 12-річний Мишко щиро засмучений, що його друзі роз'їхалися, і в школі на перервах стало нудно. "У нас в класі всього п'ять осіб, вчителі змушують багато вчити, і завжди всіх запитують, бо мало учнів. На перервах вже не особливо побігаєш, поговорити толком не з ким – друзі роз'їхалися хто куди. Тільки через інтернет з ними і можна поспілкуватися , але то з дому", – розповів нам Мишко.
Дивіться фотопроекту: Донбас без зайвих слів
Діти Донецька подорослішали, здається, на ціле життя. Батьки ще восени кинули всі спроби розповісти про постійно "стріляючих мисливців" і "пробитих колесах в автобусі".
"Кожного разу, коли п'ятирічний син чув обстріл, він запитально дивився на нас з чоловіком, а ми викручувалися як могли. "Кулька луснула", "Грім гримить", "Хтось у барабан стукнув голосно", "Десь салют"... Одного разу син зітхнув і сказав: "Ну невже незрозуміло, що це стріляють?" Ми ледь свідомість не впали, – поділилася донеччанка Світлана Кошелева. – Раз така справа, то нехай знає. І ми перестали приховувати від нього, що відбувається. Зараз Ваня з легкістю відрізняє, коли "Град" стріляє, а коли гармата. Будує вдома "притулок" – зі стільців з ковдрою і кличе туди, ховатися".
Батьки не приховують сліз, коли слухають своїх дітей, що розповідають про війну. "Я запитав у мами – тепер стріляти будуть завжди? А вона заплакала. Більше не хочу запитувати, щоб мама плакала, – сказав десятирічний Єгор. – Я хочу, щоб війна закінчилася, і настало літо".
Нещодавно всю країну шокувала трагедія родини крихітній донеччанки Сонечки Уханової. 23 січня дівчинці виповнився один рік і чотири місяці. Цей день вона провела в обласній травматології, тому що у Сонечки роздроблена кисть правої руки, а на ніжці і животику – рани від осколків снарядів. Осколки з крихітного тільця дитини вже видалили донецькі хірурги. Висококласні фахівці Донецької обласної травматології також буквально склали крихітну ручку з розбитих кісточок, і тепер триває довгий і болісний процес заживання. Чарівникам у білих халатах вдалося зберегти дитині руку, але вони не в силах зробити ще одне диво – повернути дівчинці її загиблих батьків...
Маленька Сонечка залишилася сиротою. Фото: Т. Вронська
Тато і мама Сонечки, Дмитро і Ольга, 19 січня потрапили під обстріл, що раптово почався в Кіровському районі Донецька. "Ми живемо недалеко від Маріупольської розвилки. День був тихий, спокійний, і вся сім'я пішла на прогулянку, – розповіла прабабуся Соні Галина Іванівна. – І тут звідкись прилетіли снаряди, було два вибухи. Діму відразу вбило, а Оля була важко поранена, втратила багато крові і померла в лікарні. ми з подругою йшли по сусідній вулиці, почули вибухи і дзвін вилытаючих шибок. Коли ми прибігли на місце, куди впали снаряди, Сонечка сиділа в розірваній осколками колясці і плакала від страху".
Головні теми