Лада Тесфайє
Журналіст 
Юлія Ткачук
Team Lead Life Сьогодні 
Своєю історією вже поділилась офіцерка ЗСУ, яка веде Instagram-щоденник для свого синочка, раптом з нею щось станеться. Цього разу читайте про Дарію – майстриню духовних практик, доула, поетесу, яка видала 6 книг, та про її напарницю Анастасію – івент та пір-менеджерку, спеціалістку з особистого бренду.
Як ви ставилися до розмов та попереджень про повномасштабне вторгнення?
Дарія Саєд: Так, багато було новин, розмов, попереджень, але я до останнього не вірила, що таке можливо. Навіть 24 лютого я не уявляла, що на нас всіх чекають такі масштаби. Моя психіка відмовлялася все це приймати. Хоча 23 лютого ввечері в мене була інформація, що вранці почнуться бойові дії. Тому я склала деякі речі та зібралася морально. За 15 хвилин після перших вибухів діти вже сиділи в авто.
Анастасія Карпеєва: Я навіть у перші дні повномасштабного вторгнення не вірила, що це відбувається насправді. Так, нам телефонували друзі з-за кордону, просили виїжджати. Але ж ні, ми не хотіли нікого чути. Тижнів два чи три здавалося, що це інша реальність, а мені потрібно просто прокинутися. Потім прийшло прийняття та смиренність.
А відчуття страху були?
Анастасія: За близьких більше, ніж за себе.
Дарія: У мене абсолютно не було страху за себе. Але в пікові моменти втоми лякали думки про те, що я можу ніколи не побачити своїх дітей. Адже довелося їх вивезти в безпечне місце, а я залишилася тут. Коли зовсім виснажувалась, відчувала дику агресію. Я не розуміла, чому у 2022 році цивілізований світ не може зупинити кровопролиття, чому ніхто не натискає цю кнопку "стоп".
Як прийшло розуміння, що ви не можете залишатися осторонь, що маєте зайнятися волонтерською діяльністю?
Анастасія: Ми навіть не називали це волонтерською діяльністю. Ми розуміли, що не можемо сидіти, склавши руки, що хочемо бути корисними. Але не мали жодного уявлення – з чого почати, що робити.
Дарія: Проте ми досить швидко зорієнтувалися. Проаналізували свої сильні сторони, до того ж я багато років практикую медитації та духовні практики, тому в мене є звичка довіряти потоку. А якщо говорити про мотивацію, то моя найсильніша мотивація працювати зараз у такому шаленому режимі – це бажання швидше побачити своїх дітей. Я хочу, щоб вони повернулися додому.
Анастасія: Обмірковуючи шляхи допомоги в перший день, ми зрозуміли, що можемо здати кров. Тому поїхали у Військовий шпиталь. Але виявилося, що банк крові заповнений. Ми почали запитувати у працівників, чим ще потрібно допомогти. Якийсь військовий послухав нас і покликав свою колегу.
Дарія: Так, вона відвела мене вбік і попросила купити жіночу білизну. А потім так зніяковіла і каже:
Тільки можна чисте?
Я була шокована таким проханням. Виявилось, що до шпиталю раніше привезли білизну, але вживану та брудну. Окремим проханням було купити протизаплідні таблетки. І для мене це щось про справжнє життя, яке триває.
Як ви обирали напрям вашої діяльності?
Дарія: Це радше навичка довіри потоку та здібність не протистояти. Якщо намагатися все це робити розумом і діяти від голови, то вся наша діяльність була б у меншому об’ємі і не так структурно, дуже точково, індивідуально. Ми ж просто робили що могли. А потім з’явилася точка вибору: скерувати свою увагу на ліки чи на приготування їжі. А вже в цій точці, мабуть, більше від голови прийняли рішення рухатися в бік їжі.
Що було найскладнішим для вас протягом всього цього періоду?
Дарія: Темпи. Звичка тримати високу планку та високий рівень самокритики і постійне враження, що ми робимо недостатньо, що потрібно більше, потрібно швидше. Хоча вчора я розмірковувала про те, що ми вже зробили те, до чого люди йдуть роками і великими командами. А ми по суті вдвох побудували цю систему менше ніж за три місяці. У нас немає жодного досвіду в подібних речах. Це новий для нас шлях.
Чи встигали ви рефлексувати, відчували синдром того, хто вижив?
Дарія: Звичайно. Нам було соромно, що ми ягоди їмо, що з крану в нас тече тепла вода.
Анастасія: У перші дні війни, коли ми запустили кухню, ми все готували самостійно. Тобто ми шукали продукти, готували, прибирали, годували. Тому ввечері єдиним розслабляючим для нас була тепла ванна. Я пам’ятаю, як у ці моменти мені було соромно за те, що в мене є така можливість. Хоча я розуміла, якщо я не дозволю собі цю розкіш, я довго не витримаю. А значить, не зможу далі допомагати людям.
Дарія: Так, це наше джерело ресурсу. Мене ще заряджає статистика. Коли я відкриваю калькулятор і помножую кількість днів на кількість приготованої їжі, в мене вмикається друге дихання.
Чому ви обрали саме Бородянку?
Дарія: Це дивна історія, тому що я спочатку взагалі не розуміла, навіщо ми сюди їдемо.
Анастасія: На той момент у нас в Києві вже працювало три кухні і щодня ми годували 1000 військових. В якийсь момент ми зрозуміли, що у столиці вже достатньо продуктів, рук, що ситуація з провізією налагоджена. Гострота впала, увагу потрібно зосереджувати на більш проблемних питаннях. Випадково зустріла знайомих, які у двох словах сказали, що потрібно допомагати Бородянці і наші послуги вкрай необхідні. Я нічого не зрозуміла, але ми поїхали.
Дарія: А я не хотіла Анастасію одну відпускати в Бородянку, тому поїхали разом. Нас з іншими незнайомими людьми представили голові адміністрації і почалася нарада. Всі обговорюють глобальні питання: посівну, землю, техніку, модульне житло, розселення. У мене в голові тільки одна думка:
Що ми тут робимо? І як нам непомітно втекти?
Анастасія: Раптом починають говорити про нас, що ми відкрили кухні в Києві і готові відкрити кухні в Бородянці, завезти все обладнання, людей, продукти.
Дарія: Мені стало дурно при цих словах. Я розумію, що ми сидимо з серйозними людьми, в них купа невирішених проблем, ми витрачаємо їхній час і ми маємо щось відповідати більш менш раціонально. Залишалася єдина надія, що вони зосередяться на посівній або на модульних будинках і забудуть про нас. У мене є досвід роботи у ресторанний галузі, тому я одразу почала прокручувати в голові чеки, наявність електричної енергії, генераторів.
Анастасія: А голова адміністрації слухає всі теми і знову звертається до нас:
А що стосовно кухні?
Інші учасники бесіди постійно його відволікали своїми питаннями, а він знову і знову повертався до нас. Тоді стало зрозуміло, що кухня буде.
Дарія: Я зібралася з думками і почала із запитань. Кажу, для початку нам потрібно розуміти, які у вас є потужності, будемо польову кухню робити, намет розбивати, завозити обладнання.
Анастасія: Потім ти використала улюблене складне слово "пароконвектомат", яке додало нам професійної ваги.
Дарія: Я сподівалася, що він злякається цього слова і на цьому все закінчиться. А він, навпаки, зрозумів, що ми серйозні люди. Жарти жартами, але потім з’ясувалося, що саме кухня була вкрай необхідна там. За дев’ять днів після першої розмови ми вже все прибирали, готували до запуску. І коли за кілька днів я побачила людей, які плакали над гарячою їжею – я усвідомила, що ми на своєму місці.
Анастасія: Для цих людей це була перша можливість після окупації відчути маленький шматочок минулого життя. Усього-на-всього звичайна гаряча їжа, столові прибори – розчулили містян. Нам досі щодня дякують за це. Нас знає все місто, з нами вітаються діти. Сьогодні нам привезли 160 кг шоколаду, ми ходили містом і роздавали людям солодощі. Ми працюємо для всіх жителів і окремо розвозимо адресно для людей, в яких немає можливості самостійно прийти. Дуже часто випадково, проїжджаючи, знаходимо ще одну яку-небудь бабусю, яка додається до цього списку.
Скільки зараз людей у вашій команді?
Дарія: Приблизно 40-50 людей. На кухні на одній зміні перебуває 20 людей. Нещодавно до нас стали долучатися місцеві жінки. Вони дуже нам допомагають, вони швидше чистять картоплю, ніж віолончеліст чи політолог. Людей не потрібно вмовляти. Наприклад, після прибирання приміщень, миття підлоги, жінки самостійно пропонують свої послуги на кухні. Вони не зобов’язані це робити, але вони роблять. Щодня ми готуємо 800 комплексних обідів. Але фактично це 1600 порцій, адже порція це: перше, друге, салат.
Фонд ви створили нещодавно. Це була необхідність для діяльності?
Дарія: Мені зателефонував знайомий і сказав, що є друзі, які хочуть допомогти. Вони донатять у офіційні великі фонди і не завжди розуміють, як розподіляються кошти і чи завжди все доходить за призначенням. Тому дуже хочуть допомогти саме мені, тому що знають мене особисто. Після відкриття реєстрів ми одразу зареєстрували свій фонд.
Анастасія: Ви запитували, як ми знаходимо партнерів та кошти. Нещодавно міркували, що жодного разу не виставляли на загал номери рахунків. Але в перші дні вдалося зібрати велику суму. Ми просто показували нашу роботу і люди самостійно нам писали в приватні і просили номер. Єдиний продуманий збір коштів ми організували під час продажу нової книги Дарії. Вона вийшла в електронному вигляді і ми віддавали її за добровільні внески.
Дарія: Книга мала вийти друкованою 5 березня, але не склалося. Тому ми швидко переформатували її в електронний вигляд і зробили такий обмін з усіма, хто хотів нас підтримати.
Які найбільші трансформації відбулися з вами за цей період?
Дарія: Я зрозуміла, що я можу більше, ніж я про себе думала.
Анастасія: Ми не знали себе, не знали своїх сил, десь не вірили в себе. За цей період прийшло чітке усвідомлення підтримки зверху і віра, що все буде добре. Ще одна причина, через яку ми створили фонд, це усвідомлення, що ми вже не будемо такими, як були. Війна закінчиться, але ми не зможемо повністю відійти від волонтерської діяльності. Навіть свою минулу діяльність ми вже переорієнтували. Наприклад, організовували творчий вечір Дарії і всі зароблені кошти направили на волонтерку.
Дарія: Це не фонд на час війни. У перспективі ми плануємо відкрити реабілітаційні центри для людей, які постраждали від війни.
Як ви плануєте розвивати його?
Анастасія: Через соціальні мережі, сайт. Ми вже стукаємо в різні міжнародні платформи, фонди, організації. Нещодавно ми з’явилися на фандрайзинговій американській платформі. Для нас це можливість збирати кошти з різних країн світу.
Щоб ви сказали всім українським жінкам?
Дарія: Найважливіше – не втрачати віру та світло. Ненависть та агресія – це абсолютно здорова реакція на все, що відбувається. Але якщо говорити про довгострокові перспективи, то це забирає сили та руйнує. А жіноча сила сакральна і потік цієї сили може бути неосяжним. Важливо зберігати внутрішнє світло та любов. Увага там, де енергія, і ми самі обираємо, куди скеровувати свою увагу. Можна обрати когось ненавидіти, а можна обрати того, кого любити і кому допомагати.
Анастасія: Усе в нас вийде і ми обов’язково переможемо.
Читайте поради психолога, що говорити людям, які втратили близьких
Головні теми