Фільм "Суд над чиказькою сімкою": що спільного між "лівими" 60-х і Трампом

Незважаючи на глибоко чужий нашому народові жанр "судової драми", поява нового фільму Аарона Соркіна – сценариста "Теленовин" і постановника "Гри Слоун" – сама по собі подія. "Суд над чиказькою сімкою" розповідає про історичне судилище над лівими активістами, які намагалися організувати протести під час з'їзду демократів у Чикаго влітку 1968 року, але стали жертвою поліцейської провокації. Як можна здогадатися з самої назви, це не тільки видатний художній твір, але ще й політична заява.

Відзначимо, що фільм з'явився напередодні президентських виборів, але навряд чи це вийшло спеціально. Поки проєкту не дали притулок на Netflix, він більше десятка років варився в так званому "виробничому пеклі". Але на тлі густої антитрампівської риторики Соркін робить несподіваний акцент на тому, що горезвісні громадянські свободи кувалися, в тому числі, руками блазнів і маніпуляторів. Таких, як члени "чиказької сімки" Том Гайден (маніпулятор), Джеррі Рубін (блазень) та Еббі Гоффман (блазень і маніпулятор в одній особі, один з перших, якщо не перший, професійний медіатроль).

Аналогії між нашими героями і 45-м президентом США очевидні, що може здатися дивним для ліберала і внука профспілкового активіста Соркіна. Протиставляючи йіппі Гоффмана і Рубіна зразковому яппі Дональда Трампа, які здаються кривозеркальними відображеннями одне одного, Соркін мимохідь оголює коріння трампізму і звідки пішла горезвісна постправда. Ось вам ваша демократія, ось вам свобода слова, їжте, не вдавіться.

Не дарма Еббі Гоффмана грає Саша Барон Коен, сумно знаменитий своїм "Боратом". Показові сцени його "клубних" виступів перед студентами – очевидне відсилання до геніального байопіку Ленні Брюса, поставленого Бобом Фоссі у 1971 році. Елвіс Преслі стендапа Ленні Брюс парадоксальним чином поєднував у собі борця за свободу слова і поліцейського інформатора, і двоїстість цього образу ідеально вписується в фільм Соркіна.

"Суд над чиказькою сімкою" нагадує про те, що справжній патріот – це, насамперед, дисидент, що сумнівається, який не боїться ставити перед суспільством не найприємніші питання. Так що нам пощастило, що фільм не дістався Стівену Спілбергу, під якого спочатку писався сценарій: у Спілберга на виході вийшла б чергова блякла дидактична агітка на зразок "Секретного досьє".