Чи нормально ненавидіти росіян під час війни в Україні? / Фото: Колаж: Сьогодні
88% українців негативно ставляться до Російської Федерації. Ще 49% вважають, що у війні проти України винні всі, хто проживає в Росії: керівництво, еліти та народ. Такі дані публікує дослідницька компанія Gradus Research.
Чому негативне ставлення до всіх росіян через війну, яка почалася 24 лютого, – це абсолютно нормально? Читайте в нашому матеріалі.
Суперечки щодо незалежності України
Дуже скоро ви опинитесь у повній ізоляції від світу. А "бути росіянином" буде звучати ганебно. Це тавро буде на кожному з вас. А ще я знаю, що ви нічого не зробите. Жоден з вас не здатен нічого зробити, щоб зупинити криваву війну, яку проти моєї країни веде ваша.
Це частина листа, який на своїй сторінці у Facebook опублікувала киянка Анна. Адресувала його своїм російським родичам. Серед іншого розповіла про обстріл Києва, страх за близьких і – прірву між українцями та росіянами. Ділиться: хотіла, щоб вони зрозуміли, що саме відбувається.
Тітка у відповідь надіслала зображення з цитатою Геббельса про бандерівців, дядько заявив, що по житлових будинках стріляють ЗСУ, брат іронічно додав, що "ми хоча б мали ОБЖ та військову кафедру, а у вас що?". Сестра увесь день 23 лютого викладала фотографії свого сина у будьонівці із червоною зіркою, а коли почалася війна – просто зникла, наче ми ніколи й не спілкувалися.
Анна – корінна киянка. Розповідає: батьки з дитинства виховували у ній, її браті та сестрі любов до України. З Києва до Москви переїхали рідні брат та сестра матері – поїхали туди вчитися, залишилися жити, створили сім'ї, там народилися їхні діти. Зі своїми двоюрідними братами та сестрами, розповідає дівчина, вона проводила багато часу разом: сім'я часто зустрічалася то в Києві, то в Москві.
Єдиною темою, щодо якої у нас завжди розходилися думки та були сварки, була тема незалежності України і все довкола неї. Мені здається, що вони надто близько до серця прийняли наше рішення про вихід з Радянського Союзу, ніби ми їх особисто образили. Вони перекручували навіть слово "незалежність", і мене, ще дитину, це дуже ображало. Одного разу після поїздки в Крим (це було в 2002-2003 роках) брат сказав, що нібито "Крим – їхній". Я ще дуже розсміялася, сприйняла це як дурню. Тепер розумію, що в голову їм це закладали давно.
Під час і Помаранчевої революції, і Революції гідності, розповідає Анна, з Москви телефонували та давали поради, що робити, нібито "краще знають та розуміють ситуацію". Після незаконної анексії Криму та вторгнення Росії на Донбас їздити в Україну з російської столиці родичі майже перестали.
До весни 2015 року в нас ще були прямі перельоти Київ – Москва, і я "психанула": вирішила, що моя донька росте і майже нікого з них не знає. Взяла її, і ми полетіли у "Мордор". Звісно, наші зустрічі завжди були дуже душевними, але коли обговорили головні теми, як же не зачепити "улюблену"? Тоді й вийшла "задушевна застольна розмова" у Бірюльово. За столом сидить одна київська дівчинка та чинить опір пʼяти москвичам, які напхані пропагандою. Тоді вони ще не надто визнавали сплановану анексію Криму, а від російських сил на Донбасі взагалі відхрещувалися.
З 24 лютого 2022 року, коли Росія почала широкомасштабне вторгнення в Україну, ніхто з Москви так і не написав, каже Анна. Тому через тиждень вирішила звернутися до них сама, а потім виклала лист у Facebook.
Я абсолютно впевнена, що зараз вони підтримують війну проти України. Вони радіють в душі, святкують, що "неслухняна Україна" нарешті буде покарана за непокору.
Чи нормально звинувачувати у війні всіх росіян?
Відчувати будь-які емоції, зокрема й ненависть, абсолютно нормально, стверджує психотерапевт Олександр Савчин. Пояснює, чому так гостро можна реагувати щодо всього населення іншої країни.
Під час війни в цілому відбувається поділ на "ми" і "вони". Коріннями це сягає ще нашої племінної історії. Зокрема, у цій війні поділ "ми – вони" культивувався досить довго – через мовне питання або, навпаки, твердження про те, що "ми – братні народи". Зараз ми бачимо жорсткий і моторошний апогей. Отже, і зʼявляються відповідні сентименти: ми – хороші, вони – погані. Також під час війни, якщо потрібно воювати, має вимикатися емпатія до ворога. Якщо ти симпатизуєш та співчуваєш йому, то ти не можеш його вбити. А оскільки тепер фактично все населення України стикається з війною, то, відповідно, здається, що і все населення Росії бере участь, – пояснює психотерапевт.
За словами Олександра Савчина, під час війни у людей починає працювати ще один механізм: почуття справедливості та співмірності.
На нашій території відбуваються жорстокі події: масово вбивають цивільних людей, руйнують будівлі, чинять звірства. Що з іншої сторони? Люди бачать, що росіяни інколи виходять на мітинги, а буває, кажуть, що їм страшно зробити навіть це. І таку реакцію ми бачимо з боку "напросунутіших" росіян. Вони говорять: "Ми висловлюємо вам підтримку, ми ментально з вами". Загалом це нормально – висловлювати підтримку. Однак у цій ситуації просто критична неспівмірність. В Україні йдеться про життя невинних людей. А що ми бачимо з іншої сторони? І утворюється прірва, яка викликає ще один шквал емоцій.
Додаткове обурення викликає той факт, що в Росії є люди, які підтримують війну в Україні. Тому кипіння емоцій таке, що вони поширюються вже не лише на керівництво Росії чи військових, а й на все населення. І злість – це реакція на весь біль, страждання та жах, які відчувають українці.
Водночас важливо розуміти причини своїх емоцій та знаходити способи їх виплеснути.
Способи вираження емоцій
- Активна діяльність (робити щось корисне для себе та інших людей).
- Звільнення своїх почуттів:
- експресивний спосіб: розповісти про емоції комусь, голосно покричати на самоті, за допомогою фізичних дій (побити боксерську грушу, розірвати газету);
- творчий спосіб – малювати, грати на музичних інструментах тощо.
- Підтримка інших людей та отримання підтримки від них.
Анна, своєю чергою, історію про свої стосунки з родичами з Росії закінчує так:
Я поки що не вирішила, що зроблю після нашої перемоги. Один варіант: через якийсь час, коли вони вже довго будуть в ізоляції, у бідності, з масовими репресіями, я зателефоную їм і спитаю: "Ви там живі?" А на їхню ствердну відповідь скажу: "Я рада, тепер із цим живіть". Хоча хочеться побачити їхню реакцію, коли ми переможемо, їхнє прозріння, визнання помилок. Але я не вірю, що це можливо.
Читайте також: Як адаптуватися та почати жити далі – думка психолога