Знімаємо капелюха перед безстрашністю людей, що зважилися на відкриття подібного роду експозиції. Музей історії туалету є єдиним не лише в Україні, а й на всьому пострадянському просторі. Справно пропрацювавши вже 7 років, незвичайний музей жодного разу не скаржився на малу кількість відвідувачів. Про таке не прийнято говорити на шкільних уроках історії, та й в особистому спілкуванні тема, як правило, табуюється. А між тим рівень санітарії і ставлення до неї – найяскравіший показник цивілізованості суспільства. У музеї розвитку туалету вам повідають про те, про що ви хотіли б знати, але соромилися запитати. Чотириста експонатів (оригінальних предметів, макетів, фотографій, ілюстрацій) плюс захоплююча розповідь екскурсовода не дадуть занудьгувати ні на секунду. Тільки тут ви дізнаєтеся, що першому туалету в індійському Мохенджо-Даро – 4 тис. років, а також те, що в Стародавньому Римі громадський туалет служив місцем зібрання інтелектуалів – його використовували не тільки за прямим призначенням, але і для ведення філософських диспутів. А ось в Парижі XIII в. вміст горщиків виливали прямо на вулицю під ноги перехожим. І хіба не цікаво, чому туалети називалися кабінетами? Повірте: походження архітектурного елементу "еркер" напевно виявиться для вас повною несподіванкою. Поглянувши на туалети – скрині і нічні вази, ви напевно щиро подякуєте британцю Томасу Креплеру за винахід сучасного зливного унітазу. І, відкинувши забобони, погодитеся з тим, що 19 листопада – Всесвітній день туалету – це справді свято, причому загальне!
Киев. Подобный музей — единственный в Восточной Европе.
Єдина в Європі експозиція такого роду. Повністю присвячена мистецтву створення чи не найдавнішого оберега українців. Писанка – символ родючості і багатства, здоров'я і радості, захист від зла і гніву стихій. Він набагато давніший християнства. До речі, писанки, на відміну від крашанок, не їли, а зберігали в будинку як оберіг – до наступного року. У музеї ви дізнаєтеся, що дівчата писали візерунки, щоб привернути щасливу долю, дружини – щоб народити малюка, а матері – щоб у домі всі були здорові і щасливі. Музей досить молодий – його побудували в 2000 р. Центральна частина будівлі виглядає як гігантське яйце і особливо добре виглядає вечорами, коли включається освітлення. Тоді "яйце" сяє зсередини теплим світлом. В експозиції – 6 тис. експонатів з усіх регіонів України.
Уникальное собрание. В экспозиции — 6 тысяч раскрашенных яиц.
Відкрито в 1993 р. В Україні – єдиний. Всі експонати унікальні – від смугастого верстового стовпа до штемпеля на пожовклому від часу конверті. Сьогодні, відправляючи електронного листа, ми просто натискаємо пару клавіш. Спочатку все було куди складніше: аж до початку XX в. пошту перевозили на конях.
У музеї відвідувачі дізнаються, що регулярний кінно-поштовий зв'язок в Україні налагоджений з 1669 р. Перші станції з'явилися в столичному тоді Батурині, Києві та Ніжині. Чому раптом у Ніжині? Та тому, що за переписом 1654 р. в нинішньому райцентрі жило майже 12 тис. обивателів, а в Києві того часу ледь набиралося вісім! До того ж саме через Ніжин проходили тракти на Москву, Санкт-Петербург, Ригу, Полтаву, Крим. Комплекс поштової станції збудували за типовим зразком: два корпуси, пофарбовані в яскравий колір, флігелі для листонош і ямників, кузня, шорно і стайня на 40 коней. За безперебійну роботу станції відповідав станційний доглядач. Він зустрічав і шанував гостей, подавав коней, позначав "подорожні". "Йому не було спокою ні вдень, ні вночі", – Пушкін знав, про що писав. Невелика кімнатка ніжинського станційного доглядача бачила Ломоносова і Пушкіна, Грибоєдова і Гоголя, Шевченка та Лєскова, Гребінку, Даля та багатьох інших. Тут відпочивали ті, хто подорожував на державних "перекладних" конях і на власних – "довгих". Але всі вони повинні були поступатися дорогою кур'єрській трійці, що мчить "по государевих потребах".
Винайдена рязанським мужиком упряжка "трійка" була найшвидшою і маневреною. Тоді й придумали дзвіночок – нехитрий і надійний винахід, що дозволяло доглядачам чути наближення кур'єра за 5 верст. Кажуть, по дзвону дзвіночка досвідчений ямник міг визначити навіть швидкість пересування екіпажу. Поступатися дорогою ставилося в обов'язок і пішим, і кінним. Однак масові ДТП при їзді з "малиновим дзвоном" призвели до царського указу, що забороняє використання дзвіночків в особистих цілях. Тоді винайшли "дзвіночки": ефект є, а заборони – ні. Дзвіночки, бубонці, модель поштової карети (влітку – на колесах, взимку – з полозами) – все це можна побачити в Ніжинському музеї. А ще – дізнатися, як працювалося ямникам, коли винайшли поштовий штемпель, і звідки з'явився символ пошти – мідний ріжок.
Ніжин. Тутешня станція була найбільшою в Україні в XIX ст.
Унікальні екземпляри звукозаписувальної техніки "від Ромула до наших днів" – від музичної шкатулки до просунутого аудіоплеєра – розташувалися в трьох невеликих приміщеннях на вул. Дворянській в Одесі. Тут зібрані грамофони і патефони, радіоли і транзистори, магнітофони та плеєри. Найцікавіше, що всі вони, навіть найдавніші, – в робочому стані. І відвідувач може переконатися в цьому на власні вуха: тут можна послухати раритетні записи, голоси великих співаків, поетів, політиків, які звучать з дротяних носіїв, вінілових пластинок і магнітних стрічок. Ну хіба не цікаво побачити особистий мікрофон Утьосова? Або кремлівські мікрофони, що виготовлялися тільки для урядових трибун і в строго обмеженій кількості? Тільки в цьому музеї ви дізнаєтеся, що в далекому 1924-му існував швейцарський "мікіфон" – прадід сучасного плеєра. Вже тоді його носили в кишені! Цікаво буде поглянути і на радіоприймач, в розробці якого брав участь Адольф Гітлер. Або на чудо радянської техніки – радіо "Фестиваль" 1957 року, з панеллю дистанційного керування на довгому дроті. Але наскільки б не були цікаві всі ці прилади, найцікавіше – це звук, дбайливо донесений ними з далекого минулого.
Одеса. Рай для аудіофила.
На березі річечки Котельва, що на Харківщині, розкинулося село Пархомівка. Підлітком тут колись жив Казимир Малевич. Однак прославив село не автор "Чорного квадрата", а скромний сільський учитель Афанасій Луньов. У 1955-му цей пристрасний шанувальник образотворчого мистецтва і талановитий педагог створив історико-мистецький клуб "Радуга". Багатюща колекція іконопису, зібрана Луньовим, стала основою для унікального музею. Колекція почала поповнюватися подарунками з музейних фондів усього СРСР і роботами з особистих колекцій відомих художників.
Ось уже півстоліття як Пархомівка – єдине в світі село, де творів мистецтва більше, ніж жителів. Може бути, тому його багато звуть одним з найкращих в Україні. Колекція музею налічує 6 тис. експонатів: тут виставлені твори Боровиковського, Кіпренського, Тропініна, Рєпіна, Шишкіна, Левітана, Сєрова, Реріха. Відвідувачів також чекає зустріч з полотнами Рембрандта і Джованні Піранезі, Едуарда Мане і Каміля Піссаро, Поля Гогена і Пабло Пікассо. А багаті зібрання робіт художників російського авангарду, що зберігається в Пархомівці, добре відомо колекціонерам і мистецтвознавцям усього світу. Загалом, щоб це все побачити, не гріх проїхати пару сотень кілометрів.
Пархомівка. У цьому скромному будинку зберігаються сотні полотен видатних художників.