Старшина — це ого-го!
Прапорщик Налівач стояв, спершись на табличку з номером батареї, і чекав наближуваної з боку автостанції групи людей. Зграйка цивільних наступала на нього. Всі приїхали до своїх синів, братів чи коханих, привізши з собою багато їжі: домашні пиріжки і кендлики, котлети і буженину, смажених карасів і копчену грудинку, згущене молоко і цукерки, сливову наливку і самогон.
— Здоров'я бажаю! — Бадьоро і молодцювато вступив в зіткнення з родичами новобранців Налівач.
— Здравствуйте. Добрий день. І вам того ж, — зазвучала какофонія відповідних вітань.
— Як добралися? — Продовжував сипати турботою Налівач.
— Та ми до сина. Нормально. А як наш Саша? Слава Богу, добрались! — Навперебій загомоніли приїжджі. Відчуваючи, що контакт налагоджений, конферансьє зробив вступ.
— Увага, увага! — Налівач підняв табличку з номером батареї над головою.
— Чий боєць служить тут, ставайте сюди. — Налівач вказав перстом праворуч від себе, привівши в рух частину народних мас.
— Хто не знає номер батареї свого солдата? Пройдіть на КПП, сержант допоможе дізнатися, — Налівач витягнув руку в напрямку КПП і завмер на пару секунд в монументальній позі. Решту родичів Налівач передав в руки інших підійшовших старшин. Розвернувшись до своїх, Налівач витягнувся по струнці, доклав руку до скроні і, карбуючи кожне слово, виголосив:
— Прапорщик Сергій Семенович Налівач — старшина батареї.
Присутні відповіли поважних мовчанням.
— Зараз я розповім, як проходитиме присяга та звільнення, потім відповім на запитання.
Налівач був переповнений благими намірами надати комусь із приїжджих дах над головою, так як готелів в селищі не було. За проживання, як це робили інші, Налівач грошей не брав, постояльці дякували застіллям. Спілкування з батьками на КПП допомагало йому вибрати гостей, з якими він знайде спільну мову, вип'є, поговорить про службу і за життя. Увага прапорщика була для них щасливим квитком. Старшина наставляв і опікав їхнього сина протягом всієї служби. В подяку батьки солдата і демобілізованого вихованця просто засипали Сергія Семеновича вітальними листівками з усіх куточків країни на 23 лютого, День артилерії, Новий рік і день народження.
Цього разу старшина вирішив взяти на постій чету Дідків, разом із Галею. Галя була їхньою сусідкою, з Володею вони ходили в один клас, і справа йшла до весілля.
Після прийняття присяги батьки та солдати заповнили місця громадського відпочинку. Молодші брати приміряли солдатські кепі, мами годували своїх чад домашньою ковбасою і вареними яйцями, а батьки зі знанням справи ставили запитання про службу, командирів і технічні характеристики військової техніки. Сонце тяглося до обіду. Дружини накрили на стіл, Володя з Галею воркували біля віконця, Сергій Семенович та Микола Свиридович перекинули по стопочці. Все сіли за стіл.
— Ну що, по єдиній?! — Риторично чи то запитав, чи то запропонував старшина.
— Так точно! — Швидко погодився Микола Свиридович, відчувши на собі погляд дружини.
Налівач налив по-фірмовому, з гіркою.
— Сергію Семеновичу, та ви спец, — захоплювався Дидок-старший.
— По-офіцерськи. Могьом, так би мовити! — Задоволений зробленим ефектом, відповідав Налівач.
Старшина перевів погляд на свіжоспеченого солдата, який наярював за обидві щоки свинячі мамкині котлети з картопляним пюре.
— Так, я домовився з комбатом, звільнений до семи ранку, — оголосив старшина
— О, Семеновичу! А у вас командир такий строгий, — з переживанням в голосі сказала мама Володі.
— Під особисту відповідальність! — Відповів старшина, а його націлений у стелю палець говорив про велику довіру з боку командира.
— Старшина Україна — це ого-го! — Підтримав батько призовника, показуючи на пляшку з домашнім самогоном, настояному на шкірці волоського горіха.
— Колю, та ну шо ти прям так поспішаєш... — спробувала вплинути на темп питущих мама солдата.
— Олено, та ну ладно. Такий привід, таке знайомство, — Микола Свиридович в цей день дійсно хотів випити багато, на те він мав привід.
— Олено Трохимівно, ви не переживайте, рухаємося, так сказати, згідно з планом проведення вихідного дня, — обнадійливо заявив старшина.
Олена Трохимівна повірила і заспокоїлася, розглядаючи сімейний фотоальбом Налівача. Випили ще і знову — ще. Чоловікам було душевно, спільних тем було багато. Сергій Семенович говорив про службу в полку, командира батареї і офіцерах. А Микола Свиридович розповів, як робить самогон і як його Володька вчився їздити на тракторі. Боєць зі своєю коханою закрилися в кімнаті. Зимове сонце сідало за обрій, друга пляшка добігала кінця. Налівач з гостем стали збиратися за спиртним. Дружини наполегливо запротестували. Але чоловіча солідарність взяла верх. До точки, яка торгує самогоном, йшли, петляючи між кучугурами, підійшли до під'їзду старого двоповерхового будинку.
— Колю, ти почекай мене тут, я кулею! — Попросив Налівач. Двері під'їзду грюкнули. Темнота остаточно огорнула будинки та вулиці, зі світла заштореного вікна доносився голос ведучого новин. Микола Свиридович став замерзати і зіщулився. Дістав пачку сигарет. Пачка виявилася порожньою. Раптом через вікно на сходах Микола Свиридович побачив, як двері однієї з квартир другого поверху відчинилися, і галаслива юрба опинилася на сходовій клітці.
— Стрельну у них, — подумав Микола Свиридович.
— Хлопці, почастуєте сигареткою, а то мої закінчилися, — звернувся до веселої компанії Микола Свиридович.
— А, даракой! Захадите, другом будішь! — Ступив до Миколи Свиридович з розпростертими руками чоловік середніх років кавказької зовнішності.
— У мене сьогодні свято, мій син сьогодні присягу прийняв, савсем мущина став. Підемо, віпьешь з нами, — гостинність била через край.
— Так і мій теж, — підтримав радість Микола Свиридович.
— Харашо, слухай, очінь харашо, — тягнучи за собою в квартиру, кавказець посадив Миколу Свиридовича за стіл і вручив ріг, по вінця наповнений червоним вином. Під тиском гостинності та гірських традицій Микола Свиридович випив вино. Тости та строката компанія стерли з пам'яті улюбленого старшину.
Тим часом Сергій Семенович, з пляшкою під пахвою, вийшов з під'їзду на вулицю. Миколи Свиридовича біля під'їзду не виявилося. Не виявилося його і на прилеглих територіях. І Сергій Семенович подумав, що гість, не дочекавшись його повернення, повернувся додому. Але вдома Миколи Свиридовича теж не було. Його рідні прийшли в зневіру. А дружина Миколи Свиридовича зітхнувши сказала: "Знову сон рябої кобілі, ну коли ти Вже нап'єшся?" Пошуки Миколи Свиридовича організували грамотно, ходили по селищу, заглядали в під'їзди і на горища, але все безрезультатно.
— Поїхали на присягу і батька занапастили... шо люди скажуть? — Журилася дружина Миколи Свиридовича.
— От паразит, люди приїхали до сина, а тут на тобі, — допікала старшину дружина. Сергій Семенович почувався винним.
— Досить! Теж мені, розвели тут. Все буде в порядку, у військовому містечку живемо, а не де попало, тут просто так ніхто і ніщо нікуди не дівається. Закон сталості фізичного тіла тут працює чітко: якщо десь зменшилося, то в потрібному місці додасться.
У двері подзвонили, на порозі стояв начальник патруля. Побачивши офіцера, Сергій Семенович насторожився.
— Згідно з книгою скорочуваних тут повинен знаходитися рядовий Дідок Володимир Миколайович? — Запитав лейтенант.
— А шо треба? У нас все законно, звільнення до семи нуль-нуль, — пішов на амбразуру старшина, закриваючи спиною солдата.
— Забирайте, товаришу солдате, свого тата, — офіцер зробив крок в бік, і двоє патрульних під руки внесли фізичне тіло Миколи Свиридовича в квартиру.
Микола Свиридович перебував в астралі, очі його були закриті, слова застрявали в роті, стан організму унеможливлював спілкування в будь-якій формі. Сергій Семенович подивився на лейтенанта, суть питання зобразивши мімікою обличчя.
— Його на КПП якийсь Карапетян привів, вони його сина шукали. Крім прізвища нічого сказати не міг, по прізвищу дізналися, в якій батареї його син служить, по "Книзі вечірньої перевірки" дізналися, що його син в звільненні, в "Книзі скорочуваних" знайшли адресу, от і доставили.
Почувши це, старшина підняв угору вказівний палець і сказав:
— А шо я вам казав? Армія — це порядок!