"Сегодня" розпитала учасників війни про те, що їм довелося пережити. І про те, яким вони бачать вихід із сформованої в Україні ситуації .
ЛЮДМИЛА ВАГНЕР, 80 РОКІВ, ЗАПОРІЖЖЯ: "НОСИЛИ ЇЖУ ГОЛОДНИМ ВЧИТЕЛЯМ"
" Із Запоріжжя в евакуацію ми поїхали в 1941 – м: тата перевели на завод авіамоторів в Казані. Скільки ж там було біженців ! Але татари – дуже доброзичливий народ , всіх одягали і годували чим могли. Папі там виділили однокімнатну квартиру. Жили непогано, я навіть стала займатися музикою. А після закінчення війни ми повернулися в Запоріжжя. Будинок наш від бомбардувань тріснув посередині . Вечорами дуже страшно було виходити на вулицю – ліхтарі ніде не горіли .
Всі продукти давали за картками. Папа працював на дослідній станції , і тому отримував " підвищений пайок " – 10 яєць, півкіло ковбаси і дві буханки хліба. На базарі все було дуже дорого, але мама все одно кожен день туди ходила – просто щоб поспілкуватися з подружками. Магазини, в яких ми отоварювалися , перебували в підвалах.
У Запоріжжі я теж стала ходити в музичну школу. Одного разу моя вчителька назвала директора сусідньої школи жидом . Після цього я прийшла до батьків і попросила перевести мене в школу , "де директор жид" . Щоб євреям можна було гідно жити , потрібно було вміти битися – якщо раптом якийсь хлопчисько називав мене жидівкою , я відразу лізла з кулаками. Одному я якось так по обличчю засвітила , що через багато років він мені сказав: "Ти відучила мене жидів ненавидіти . Я після того випадку зрозумів, що ти теж людина , просто ображена дуже ".
У класах у нас були різні діти : і 12 , і 8 , і 10 років, і всі проходили одну і ту ж програму . Для особливо бідних діток батьківський комітет збирав гроші на сніданки – годували булочкою і чаєм . Але бідували не тільки діти, а й вчителі . Ми приносили їм їжу , щоб вони з голоду не померли.
Запоріжжя відбудовували полонені німці . На обід їм давали гречку з хлібом, і в ті моменти біля них снували натовпи голодної дітвори. Багато німців ділилися, за що отримували від свого начальства – чомусь годувати дітей їм заборонялося . Словом, важко було, але, на мій погляд, країна відновилася дуже швидко – адже ми були дружними , а разом нічого страшно" .
СЦЕНАРІЙ МИРУ." Тим, хто цю війну затіяв , немає виправдання . Чесності не вистачає нікому , особливо тим, хто при владі. Ми готові переписувати історію , стріляти , аби не жити по правді . І так буде, поки не відбудеться те , чого ніхто не очікує , якесь Боже втручання . Я чекаю цього. Інакше цю війну не зупинити ".
ГНАТ МИХАЙЛОВ, 89 РОКІВ, ЖИТОМИР: "СТРАШНО, КОЛИ ПОРУЧ ПОМИРАЄ ДРУГ"
" Перед Другою світовою якраз пройшла фінська війна , тому в школах запровадили вивчення військової справи. Збирали всіх допризовників , приходили люди з військкомату , ми здавали норми на оборонні значки . Після підписання пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною Гітлера у нас навіть підтримували. І тільки потім, коли стала зрозумілою його сутність , це ставлення змінилося . На фронт я відправився в листопаді 1943 року , служив у піхоті. Брав участь у боях за Кенігсберг і Берлін, отримав 5 медалей і 6 орденів.
Найстрашніше на війні – це коли поруч вмирають твої друзі, а ти ні. Кожен день думаєш , що можеш відправитися на той світ. Бувало різне: розстріли офіцерів , що вийшли з оточення , необхідність витягувати від німців свої гармати , роздавлені танками. Адже якщо відмовишся – трибунал!
Я не раз після війни зустрічався з фронтовими товаришами. З ними , бувало, ми їздили на місця боїв – півкраїни тоді стояло в руїнах ".
СЦЕНАРІЙ МИРУ."Ніколи не думав, що доживу до такого дня, коли Росія і Україна стануть один одному ворогами. У мене родичі по всьому світу – Росія, Білорусь , Литва ... Ми ж братні народи , які свого часу воювали разом з фашистською Німеччиною. Вважаю , що сусіди повинні дружити" .
МИКОЛА ФЕДОРОВЧУК, 80 РОКІВ, КИЇВ: МЕРТВІ ПОЛЯ І ХЛІБ З КАШТАНІВ
" Коли почалася війна, моєї матері вже не було в живих, і я жив з бабусею і дідом. Мій батько воював у Другій світовій і залишився живий після того, як його взяли в полон влітку 41-го . Німцям потрібні були робочі руки , тому вони стали відпускати полонених з тих районів, які контролювали. Для цього в табір треба було приїхати родичам і привезти довідку з поліції . Батько серед полонених знайшов людину, яка жила на сусідній з ним вулиці в Києві. Раніше звільнені з полону зв'язалися з дружиною цієї людини. Та поїхала до поліцаїв з подругою , і остання сказала, що мій батько – її чоловік. Так його й випустили , а ця жінка потім стала нашою мачухою.
З розповідей батька пам'ятаю, як він бачив цілі поля , засіяні тілами наших розстріляних чоловіків. Таким чином німці знищували в селах можливе поповнення нашої армії.
Коли у вересні 1941 -го до Києва прийшли німці , кияни залишилися без електрики, води і їжі . Магазини працювали тільки для німців, а хліб собі ми пекли з каштанів . Бабуся з дідом загинули під час пожежі в нашому домі. У місті були створені підпільні дитячі будинки – один з таких і допоміг нам з братом вижити. А після війни настав голод ... "
СЦЕНАРІЙ МИРУ." Україна з Росією помиритися вже не зможуть , а Донбас ще довго буде окупованим . Росіянам потрібно прийняти як даність , що українці – це окрема нація, і якщо, як це вже було не раз , нас змусять танцювати під чужу дудку , ми знову будемо боротися за незалежність ".