Ін'єкція "Віагри" в кафедру філософії.
Проживши не найбільшу довге, але все ж насичене життя, професор філософії Ейб Лукас (Хоакін Фенікс, "Гладіатор") розчарувався в усьому: в книгах, жінках, роботі... Ейб втомився навіть від такого перевіреного антидепресанту, як віскі. Більше того, від алкоголю професор стає ще більш злим і жовчним. І незрозуміло, що б було далі, якби не один випадок...
Одного разу Ейб підслуховує, як жінка скаржиться на одного нехорошого суддю, який готується відібрати в неї дітей. Професор вирішує, що якщо він позбавить світ від подібної сволоти, то зробить по-справжньому добру справу. А значить, і життя буде прожите не дарма, і землю він топтав недарма. Незабаром підготовка злочину затягує його з головою, і Лукас вперше за багато років знаходить смак до життя, пригод і красунь (Емма Стоун, "Магія місячного сяйва").
Що не кажи, а Вуді Аллен крутий. І навіть не тому, що йому 79, а він живе з жінкою, яка молодша за нього на 38 років (хоча добре, і з цієї причини теж), а тому, що він з точністю швейцарського хронометра знімає по фільму в рік. До яких ще й сам традиційно пише сценарії. Причому його стрічки – не якісь там прохідні абищиці, а картини, які по-справжньому цікаво дивитися і які отримують оберемки заслужених нагород ("Північ у Парижі" – "Оскар" за кращий сценарій, "Жасмин" – та ж винагорода, але вже за кращу жіночу роль).
У "Ірраціональній людині" почерк метра впізнається з перших же кадрів. Це особлива барвистість картинки, велика кількість смішних діалогів й улюблені актори режисера. Приміром, Емма Стоун грає вже у другому поспіль фільмі Аллена. Втім, цього разу вона зайнята скоріше на підспівках: виконує роль руденької лялечки-студентки, все призначення якої – спокусити свого професора. При цьому незрозуміло, навіщо потрібно було кликати саме Стоун – з її не найбільш яскравою роллю могла впоратися будь-яка актриса.
У "Ірраціональній людині" вся увага віддана Феніксу. І не дарма: треба віддати належне акторові – тут він просто чудовий. Він навіть в депресії перебуває якось по-особливому, з тільки йому одному властивим шармом. А коли він знаходить для себе сенс життя, то буквально загоряється – як вбрана до новорічного свята ялинка, коли не їй запалюють всі гірлянди.
Зрозуміло, що Аллен не зняв шедевр. Більш того, його картина дещо вторинна у порівнянні з його ж минулими роботами – проблемам, які підіймаються в "Людині", він вже присвятив кілька фільмів: "Матч-поінт", "Мрії Кассандри". Але все ж навіть при цьому вона на голову вище всього того непотребу, що знімають нині в Голлівуді.