Ілля Чичкан / Фото: Олександр Яремчук
Один з найдорожчих українських художників розповів в інтерв'ю газеті "Сегодня", як вижив в дитинстві завдяки жалісливим сусідам, чому його виганяли з усіх робіт, про гопників, яким не сподобалися його штани, і про мрію купити мотоцикл.
— Ілле, сьогодні ви один з найдорожчих українських художників. А у вас бували часи, коли ви були жебраком і голодним?
— Мені дійсно доводилося бувати голодним — я ж з дуже "благополучно неблагополучної" сім'ї. Коли ще був живий мій дід, академік, то у нас все було дуже круто. Я обожнюю його — відмінний мужик був. А ось мої батьки були типовими дітьми квітів — такими собі радянськими хіпі. Їм все було до лампочки, в тому числі і ми з братом. Не дивно, що росли ми, просто як два вовченяти. І поки тато з мамою хіпували, нас підгодовували жалісливі сусіди. Це вже потім, коли суд позбавив маму материнських прав, за наше виховання взялася бабуся. Чому не батько? Ну, він знайшов собі нову жінку, і йому знову стало не до нас. Тому, повірте, я дуже добре знаю, що таке залишатися зовсім без їжі. Навіть таку історію можу згадати: я жив в спальному районі, звичайна київська околиця, і так вийшло, що в мене на руках на час опинилося немовля. Не чуже, ясна річ, а когось із родичів — у мами ж натовп сестер був, які теж хіпували. Так ось, та дитина в якийсь момент почала страшно плакати. І я зрозумів: маля явно хоче їсти, а грошей у мене ну взагалі немає. Загалом, я знайшов пару пляшок, здав їх і на виручені кошти придбав супчик. Але купив через недосвідченість пакетний суп харчо! Рожа, звичайно, після цього супчика у дитини була та ще!
— До того, як ви стали художником, ким встигли попрацювати?
— Я робив для фарцовщиків палені американські речі. Досить смішно робилися знамениті "варенки": брався валик, яким стіни фарбують, на нього накручувалася мотузка, вся ця справа опускалася в хлорку — і на штани. Це, звичайно, підла штука, тому що джинси розвалювалися після першого ж прання, але у мене були діти, тому вибору особливо не було. Це давно було, коли я ще жив з першою дружиною. А коли я почав тусуватися з другою дружиною, то примудрився потрапити в рекламу. Причому влаштувався я туди працювати арт-директором. Правда, вже дуже скоро мене звідти вигнали, як, втім і звідусіль. Чому вигнали? Так адже я ж ні фіга не робив! Я взагалі все це ненавидів. Не вірив, наприклад, що один пральний порошок може бути кращий за інший. Коли домробітниця з моєю дружиною обговорюють якесь чергове засіб, мене це просто з ніг збиває. І всі співробітники у мене лежали з бодуна на столах і ні чорта не робили. Це був спеціальний підкоп з мого боку під рекламне агентство. Я був суперагентом для того, щоб зруйнувати цю гнилу систему зсередини! Правда, у мене так нічого і не вийшло.
— Одного разу ви сказали, що у вас багато заздрісників...
— Це так. Але моя фішка в тому, що я і без них знаю, що бездарний. Повірте, гіршого судді собі, ніж я сам, годі й шукати. А взагалі, вся заздрість — від внутрішньої невлаштованості. У людей в природі бути нещасними. У мене є знайомий олігарх, у якого був один з перших шестисотих "мерсів" в Києві, він був одним з головних тусовщиків, у нього були найкрутіші дівиці. Так ось, він взяв і спеціально спустив весь свій статок. Зараз мужик катається на трамваях і щасливий до неможливості! До чого я це? Не знаю, але історія класна.
— Це правда, що ви не працюєте з українськими галереями, тому що вони страшно жадібні?
— Вони віджимають собі 50% від проданої картини. Але це всесвітня схема. Різниця в тому, що на Заході галерея зацікавлена в тому, щоб рекламувати художника, вона дуже багато коштів вкладає в видання його каталогів, ще під щось. Галерея весь час працює на піар художника — як рекламне агентство практично. А наші галереї спокійно беруть свої 50%, але при цьому нічого не роблять. З іншого боку, у нас, в принципі, діючих галерей не так вже й багато. А якщо говорити про світовий рівень, то взагалі жодної. Тому і працювати з ними просто немає сенсу.
— Тобто ви самі продаєте свої роботи?
— У мене є енна кількість колекціонерів на Заході, в Росії і тут — слава Богу, вони іноді у мене щось замовляють, і я їм дуже за це вдячний.
— А вам траплялося продавати свої роботи, просто стоячи на вулиці? Як ті ж художники, що на Андріївському узвозі стоять?
— Картини — немає. А ось сорочки... Одного разу я з приятелем нашив сорочок з батика і потім продавав їх — як раз стоячи на Андріївському.
— Судячи з вам, ви той ще жук. Чого тільки варта історія з паленими шмотками. Скажіть, вас за це ще ніхто не бив?
— Мене колись отмудохалі за штани. У мене були залікові вельветові штанці, на які я ще і якісь зірки нашив — мені здавалося, що це красиво. Але гопники не поділяли мої погляди на прекрасне. У цьому наші з ними світобудови не зійшлися (сміється).
— Ви живете і в Києві, і на Гоа. Як вам взагалі прийшла ідея переселитися до Індії?
— Випадково побачив рекламний плакат — типу "З'їздь в Індію за 600 доларів". А тут ще хтось порадив з'їздити в такий штат, як Гоа. Приїхав — сподобалося. Відтоді щорічно проводжу там п'ять місяців в році. Перечікую холоду, так би мовити.
— І як живеться білій людині в Індії?
— О, я придумав принцип: давати тамтешнім людям трохи себе дурити. При цьому роблю вигляд, що не розумію, що мене дурять. Індуси — ті ще діти. Вони так тішаться: а-а-а, ми його обдурили! Стільки щастя! Що ще? Я розводжу там курей, а коли їду, то випускаю їх на свободу. Я взагалі люблю за ними спостерігати: кури — це реальний "Нешнл Джеографік". До речі, у мене там був один борзий півень, так він вічно мене гнобив: йдеш собі по своєму пальмовому саду з дому в майстерню, а він тебе переслідує. Довелося купити другого півня, щоб вони між собою махалися, а не на мене кидалися! Влаштовував потім півнячі бої. Мало не забув — ще я вуса собі відпустив в Індії. У них же це там як засіб комунікації, своєрідна антена розуміння. Після того, як відпустив їх, мене поважати стали, пропускати в черзі, продукти хороші продавати на ринку.
— Скільки за часом і як часто ви малюєте?
— Я малюю по п'ять-шість годин щодня. Якщо не роблю цього, то впадаю в депресію, повним г***ом себе почуваю. Я і так само незрозуміло чим займаюся, а так хоча б чимось зайнятий!
— Одні з найбільш ваших відомих робіт — це серія "Психодарвінізм": примати, в чиїх рисах впізнаються відомі люди, наприклад, Юлія Тимошенко, Володимир Путін. А ви пам'ятаєте, як з'явилися ваші перші мавпочки?
— Я жив чотири роки в Берліні. Там є місце, де було КПП — з російськими та американськими солдатами. Війна — це ж взагалі щось звірине. І еволюція людства теж пов'язана з війною. Так ось, там висіли портрети солдатів, а я намалював їм мавпячі пики і зробив такий собі перформанс. І всім це сподобалося, так що тепер у мене вже цілий мавпячий заповідник — більше ста приматів.
— В Індії, наскільки я знаю, ви теж влаштовували перформанси...
— Одного разу я зробив між пальмами величезну розтяжку, де обізвав одного політичного діяча. А у них там якраз проходило своє свято, коли всі один в одного фарбами кидаються. Так ось, на фото і на відео, які я зняв, виходило так, ніби вони святкують не це своє свято, а появу моєї розтяжки. До речі, її у мене вкрали тієї ж ночі. І це при тому, що у мене огроменний і дуже надійний паркан. Адже будинок, який я знімаю, старий, часів колоніальних воєн. Тобто зроблено там все монументально і на совість. Як сперли — питання.
— Ваша дружина Маша наче ж офіційно і не дружина вам зовсім?
— Взагалі-то я зробив Маші пропозицію, але вона сказала, що подумає. Уже п'ять років думає, задумлива така дівчина. З іншого боку, вона ж з Троєщини (спальний район Києва. — Авт.пж), гарт у неї ще той (сміється).
— Зараз в моді все зносити: неугодні пам'ятники, меморіальні дошки, будинки. Будь ваша воля, що б ви знесли?
— Я б нічого не зносив. Але я б обов'язково повернув назад Сінний ринок (легендарне будівля, антикварні штовханина в Києві, знесена в 2005 році. — Авт.). Це взагалі такий підлий, скотський вчинок! Це ж реально гарне місце було. Досі по Сінці сумую...
— Коли ви в Україні, то живете в селі під Києвом. Не любите шум міста?
— Та ні, просто в селі прикольніше. Я ж взагалі соціопат. А в селі люди якось чистіші, чесніші. Мені подобається з ними спілкуватись "за життя". Хоча ми з ними говоримо, звичайно, на різних мовах. Тому що у них — суржик, але ми намагаємося один одного зрозуміти. Одного разу в величезному стозі сіна я помітив нору. "Миколо, — питаю, — що це?" — "Харик!" — "Який такий Харик, що це ще за тварина?". Думаю, треба буде в інтернеті пробити. Але хтось поруч проходив і підказав, добра людина, що це тхір насправді.
У моєму селі, до речі, дуже красиві мужики — вони ж у фізичній праці виховані. А ось баби страшні — жах... З забавного: місцеві якось побачили мене по телевізору разом з Катею Осадчою, так що я у них тепер зірка — через паркан заглядають.
— 29 серпня вам стукне 50 років — вас ця цифра не лякає?
— Ще й як! Я через це постійно хвилювання і тиск відчуваю. Серйозно. З переляку навіть став займатися тенісом.
— А що б ви самі собі подарували на день народження?
— Я хотів би купити мотоцикл. Але зараз не можу фінансово собі цю примху дозволити.
— Що вам необхідно для роботи? Які умови?
— Для того, щоб мені було весело, мені потрібно випити. Треба ж якось стимулювати творчий процес, особливо якщо виконуєш який-небудь замовлення.
— Яку свою картину ви найбільше не любите?
— Так у мене мільйон моїх картин, які я терпіти не можу. Насправді десь дев'яносто відсотків. Я й справді не дуже добрий художник, слабенький. Але при цьому — непоганий художник. Хоча... я швидше концептуаліст, і мені більше подобаються якісь мої фотографії. Але якщо повернутися до картин, тобто те, чим я все-таки пишаюся. Мені дуже подобається мій живописний проект, в якому я повторив роботи свого дідуся Леоніда Чічкана — вони колись згоріли у тата в майстерні. Маша купила через аукціон Ebay каталог з цими роботами, я подивився на них і вирішив повторити. Правда, у діда це були маленькі етюди, а я збільшив їх масштаб. Назвав я все це справа "дідівщина".
— Ваш син Давид теж художник?
— Давид у мене синдикаліст-анархіст, щось в цьому роді. Він дуже крутий, у нього свої кумири — Михайло Бакунін (один з найвпливовіших анархістів в світі. — Авт.), Лев Троцький (один з організаторів революції 1917 року. — Авт.). Але я в його справи не лізу. Ще він займається муай-тай — тайським боксом. Нещодавно, до речі, приїжджав до мене в Індію. Давид більше на легкі наркотики заточений. Але зараз у нього з'явилася дівчина, яка взяла його в свої цупкі руки.