Ігор Гунько. Фото: Костянтин Ревуцький
Публікація виходить в рамках спільного соціально-просвітительського проекту Українського університету дослідження екстремізму та сайту "Сегодня" "СТОП ШКІЛЬНИЙ ТЕРОР!", спрямованого на профілактику і протидію буллінгу в школах.
"Так вийшло, що мої батьки часто переїжджали, і я поміняв близько 7-8 шкіл. В кожній школі мені доводилося показувати себе і дізнаватися людей. У мене вже була чітка схема, що перший день я надягав білу сорочку, краватку, все найкрасивіше, новеньке, поводився спокійно і ввічливо. А на другий день одягав речі, які не шкода порвати, вимазати, тому що розумів, що буде якась перевірка і я, як чоловік, повинен за себе постояти. І морально до цього готувався.
У школі різне було. До 16 років я багато секцій відвідував: легку атлетику, естафети, карате. Але все одно в шкільні роки бували такі хлопці, які кривдили, завжди був хтось сильніший, хтось слабкіший. У мене забирали шапку в школі. Я приходив без шапки, і було дуже прикро. Я пам'ятаю, мама була на заробітках в Москві і привезла мені чорну фірмову куртку Adidas. Вся школа мені заздрила. І якось раз я повернувся після тренування в роздягальню і побачив, що її вкрали. Вибрали саме мою, бо знали, що не зможу за себе постояти.
Коли я трохи підріс, з'явився перший мобільний телефон дешевий, старенький, але на другий день у мене його забрали, я і теж нічого не зміг зробити. Після цього я зрозумів, що потрібно займатися чимось більш серйозним, більш чоловічим. Я пішов на бокс. Прозаймався близько півроку боксом і після цього став себе морально краще відчувати.
Тоді ніхто не вірив, що з Ігоря Гунько вийде боксер, боєць. І ось одного разу ми грали в футбол двір на двір. У нас був такий воротар – Мухамед, приїжджий хлопець і всі його боялися. Не пам'ятаю вже, що трапилося, але у нас зав'язалася бійка. Я довго з ним не бився, просто зробив пару комбінацій, які вчив у секції боксу. Після цього моменту до мене стали по-іншому ставитися. Старші хлопці питали як тренування, як змагання. А коли я виграв перший чемпіонат області, знало все місто. І так я крок за кроком досягав нових вершин. Я хотів довести всім, що з хлопця, який жив з мамою і братом, якого всі кривдили, може вирости чемпіон. Вони мене мотивували.
Я впевнений, що у кожного є шанс в житті. Неважливо, високий ти, худий, повний, кульгаєш – всі особливості можна використовувати у спорті. Потрібно просто займатися спортом і на всіх кривдників дивитися по-іншому. Нехай ображають, головне не приймати негатив, якщо ти його не приймаєщ, та людина, яка його відіслала, сама з ним залишається".