В Києві. Відчайдушно сумує за одеськими булочними.
— Антоне, до Києва з Одеси ви переїхали зовсім недавно. Вже освоїлися в столиці?
— Київ — це місто, яке я любив завжди, просто тепер я з ним став ближче. Якщо порівнювати Київ з Одесою, то тут, на щастя, з гумором теж все в порядку. Немає тільки моря, як би не називали Київське водосховище (посміхається). По суті, Київ для мене не менш рідний, ніж Одеса. Тут жили мої бабуся з дідусем, до яких батьки мене завжди відправляли на канікулах. А зараз тут живе рідний брат — він актор в Молодому театрі. Так що можу сказати, що в глибині душі я давно киянин.
— А як ви потрапили на телебачення?
— На одному з одеських телеканалів я був оператором — знімав новини, рекламу. Потім якийсь час працював режисером прямих ефірів, займався розважальними та ранковими політичними проектами. Час від часу мене намагалися затягнути в кадр, але я не піддавався. А в 2009 році все-таки став ведучим новин. Канал серед своїх шукав того, хто зможе з розумним виглядом розповідати новини. На мене одягли окуляри — сказали, що так я схожий на інтелігента. І я почав працювати на прямих ефірах, причому тиждень читав новини російською, а тиждень — українською мовою.
— А як ви потрапили в програму "Ранок у Великому Місті"?
— Кастинги були непростими, до Києва я приїжджав разів п'ять. Дуже зрадів, коли пройшов попередній відбір. Коли мені це повідомили, моя дружина з подивом спостерігала, як 90 кілограмів стрибають по квартирі з криками: "Егей!!!". Потім було ще багато поїздок до столиці — щоразу мене тут чекала відмінна команда, приємні колеги і гарний настрій. Взагалі дивна річ: ти жартуєш і балагур, а тебе за це хвалять. Це з розряду "Хочу повернутися в дитинство, коли мене хвалили за те, що я добре їм і багато сплю".
— Ви переглядаєте власні ефіри?
— Коли бачу себе на екрані, то думаю: "Якийсь чужий і дивний чоловік. Чому він так руками розмахує? Я ж в житті так не роблю!". Загалом, свої ефіри намагаюся не дивитися — хіба тільки для того, щоб розуміти, які помилки допускаю.
— Ви згадали про те, що ваш брат — актор. А самі ніколи не хотіли вибрати цю професію?
— Незважаючи на те, що я з театральної родини (мій тато — народний артист України, художній керівник Одеського театру, а мама — актриса), стати актором я не хотів категорично. Хоча, звичайно, всі говорили: "Підеш по їх стопах". Правда, був момент, коли я подумував про професії режисера. Але батько якось чесно сказав мені, що мій запальний характер в режисурі буде заважати: "Тобі буде добре там, де ти зможеш відповідати тільки за себе. А от якщо тобі доведеться керувати, ти і повбивати можеш".
— До Києва ви переїхали разом з дружиною. Вона не була проти?
— Аріша раніше була в Києві всього раз, і то в дитинстві. Тому для неї це дійсно переїзд "на повний зріст". Думаю, якби дружина сказала категоричне "ні", я на якийсь час відмовився б від мрії. Але, на щастя, Аріша мене підтримала. Зараз вона знайомиться з містом, ми намагаємося якомога більше гуляти. Нам подобається Софіївська площа, а ось деякий смуток викликає те, що в Києві немає такої величезної кількості всіляких булочних, як в Одесі.
— Сумуєте за рідним містом?
— Іноді на вихідних думаю: "Ех, зараз можна було б до моря поїхати!". Чекаю, коли в Україні з'являться по-справжньому швидкісні потяги і я зможу доїжджати до улюбленої Одеси години за три.