Шкільна Анна
Анна Пономаренко
Team Lead Зірки Сьогодні Напередодні концерту в Києві (14 червня, Зелений театр) лідер групи "Друга Ріка" Валерій Харчишин розповів "Сегодня" про те, як записувався альбом, на якому концерті іноземної групи плакав, про перші місяці життя в Києві і своїх трьох синів.
- Пане Валерію, вже зовсім скоро ви представите в Києві свій сьомий студійний альбом "Піраміда". Розкажіть, як проходила робота над ним?
- Ми працювали над ним фрагментарно, але протягом року. До такого саунду, до таких чітких, конкретних і наповнених сенсом текстів ми йшли, напевно, все життя. За цей альбом мені дійсно не соромно, мені нічого не хочеться в ньому поміняти. Знаєте, коли випустиш альбом або книжку, читаєш її і думаєш: "Блін, ось я б тут переписав!". Так ось: в цьому альбомі я б нічого не переробляв. Це, напевно, і є щастя для творить щось нове. Коли на виході ти отримуєш продукт, навіть кращий, ніж уявляв собі в голові.
- Представте цей альбом людям, які групу "Друга Ріка" знають виключно за кількома піснями і поки далекі від вашої творчості.
- Я не вчився на фахівця з реклами або продажу, щоб представляти свій альбом. (Посміхається.) Скажу так. Ми не найбільш геніальні музиканти в світі, не найкращі віршомази. Сто відсотків, є багато музикантів кращі за нас. Але ось те, що ми зробили на цій платівці, – це, мабуть, наш максимум на сьогоднішній день. Це найдорожче, що у нас є. Крім того, прослуховування альбому не займе у вас багато часу, адже в ньому всього 9 пісень. І якщо вам якась не сподобається, її завжди можна перемкнути. Хоча мені здається, їх всі можна прослухати на одному диханні.
- Вам однаково цікаво записуватися в студії і виступати перед тисячною публікою?
- Я взагалі не люблю записуватися в студії. Терпіти це не можу. Як і не люблю зніматися в кліпах. Це дуже нудно і втомлює. Особливо коли потрібно робити вигляд, ніби ти граєш на інструменті, а сам не видаєш ні звуку. Тому концерти я люблю більше, адже там не потрібні дублі.
- Навесні у групи був великий всеукраїнський тур. Більшість людей вважає, що під час туру музиканти ведуть розв'язний спосіб життя і п'ють відчайдушно. Підтвердіть або спростуйте це уявлення.
- Якщо музикантам потрібен піар, то, напевно, так можна говорити. Але зрозумійте, неможливо кожен день пити, коли потрібно кожен день співати! Зв'язки ж не залізні, і тобі в будь-якому випадку потрібно бути у формі. Перший день ти на куражі, у другій – на адреналіні, на третій у тебе вже починаються "отходняки", а не четвертий вже може знадобитися медична допомога. Тому герої, які говорять, що вони ведуть рок-н-рольний спосіб життя в турах, – це якраз ті, у яких тур уже зупинився. І таких випадків маса. В історії кожної групи в 80-90-ті можна знайти кілька турів, які переривалися саме через те, що "бобик здох", тобто хтось занадто перебрав і вже не зміг вийти на сцену.
- А у вашій групі такі були випадки?
- У нас, на щастя, такого не було, щоб тур переривався. Але, звичайно, траплялося, що доводилося звертатися до медиків. Найчастіше, щоб відновити голос.
- У своєму недалекому минулому у вас було щось таке, за що вам соромно?
- Пам'ятаю, коли ми не змогли відмовитися від концерту, тому що гроші за нього вже були витрачені. І ось я вийшов на сцену і зрозумів, що не можу співати: далася взнаки втома, плюс вірусна інфекція. Загалом, голос зник взагалі. Вихід був один – включати фонограму. За цей концерт мені досі дуже соромно. Добре, що це було в невеликому місті, публіки було небагато, і це був масовий захід, на який люди не купували квитки. Ще соромно за концерти, яких в принципі не пам'ятаєш. Це хоч і було в ранній молодості, але все одно. (Посміхається.)
- Чому ви погодилися зіграти легендарного героя Олексу Довбуша у фільмі "Легенда Карпат"?
- Я все життя мріяв грати в кіно. Я взагалі не знаю дітей, які б не хотіли в дитинстві стати акторами. Так ось, оскільки це була моя дитяча мрія, як тільки мені запропонували, я відразу ж погодився. Вже потім я подумав: куди я поліз? Адже толком і історії всієї не знаю, та й досвіду акторського у мене замало для цієї ролі. Але вирішив, що перед тим, як відмовитися, хоча б поїду на проби. Після цього фільму мені стали надходити й інші пропозиції щодо кіно. Не скажу, що багато, але є.
- А про яку роль ви мрієте?
- Я б хотів прожити життя, а потім зіграти самого себе. Щоб згадати якісь важливі моменти.
- Це буде бойовик або мелодрама про Валерія Харчишина?
- З жанром ще не визначився. (Посміхається.) Але це не про Харчишина фільм, а про музиканта, з яким у нас є щось спільне. Хоча зовні було б добре, щоб він навіть не був на мене схожий.
- Від яких музикантів ви самі фанатієте?
- Не так давно я їздив на фестиваль виключно заради Radiohead. Стояв в фан-зоні, як підліток, і плакав протягом майже половини концерту. Перед очима пролітало все моє життя, адже з кожною піснею я щось згадував. Наприклад, пісню Nude: як я лежу вдома після аварії в 2007 році, а мені приносять мого сина Женьку і кладуть мені на груди. Він плаче, я даю йому в навушниках послухати цю композицію, після чого він відразу заспокоюється. Взагалі це одна з пісень, яка пов'язана з усім моїм життям.
- А на який ще концерт ви мрієте потрапити?
- Я був на концерті Sigur Ros один раз з дружиною. Мені так сподобалося, що я хочу ще.
- Ви взагалі завзятий мандрівник?
- Хотілося б частіше. Але у мене сім'я, і я не можу просто так взяти і махнути на пару днів кудись. Хоча мені одного разу або двічі це вдавалося. А ще я можу за пару хвилин зібратися і теж рвонути в аеропорт.
- Наведіть приклад подібної історії.
- Дружина одного разу поїхала у відрядження до Вашингтона, а у мене якраз день народження. Можна було, звичайно, запросити когось, але мені так не хотілося. І ось я вийшов зі спортзалу, їду додому і дзвоню няні з питанням: "А ви найближчим часом нікуди не їдете? Чи зможете побути з дітьми?". Вона каже: "Так, можу". І я полетів до дружини в Америку.
- Для неї це був сюрприз?
- Для мене самого це був сюрприз! Я ще думав, що невдало купив квиток – з довгим стикуванням в Парижі. А потім в результаті цілу ніч гуляв сам по цьому красивому місту.
- Пам'ятаєте свої перші спогади про Київ, коли ви тільки переїхали?
- Звичайно, спочатку я жив у друзів. Ми навіть не знімали квартиру, а жили в тій, яку нам дав на поталу наш перший продюсер Володя Лучкин. Вона знаходилася на Нивках, і до нас в ній жили хлопці з "Океану Ельзи". Так у всякому разі нам розповідав сам Володя. Потім всім натовпом ми оселилися в двокімнатній квартирі, де спали на матрацах. Нам було дуже легко і весело разом, тому що ми були молоді. Все виглядало як поїздка з друзями на відпочинок. Вже потім ми почали розуміти, що це початок нового етапу життя, заради якого ми кинули своїх батьків, деякі навіть вже дружин і дітей. Ще через якийсь час ми всією групою переїхали до мого брата на дачу, там стало ще веселіше. Ми жили на Осокорках. Перший автомобіль, який ми купили, був благополучно десь залишений, тобто загублений. Може бути, його викрали або розібрали на запчастини, ніхто не знає. Іноді, коли ми пізно поверталися з міста, доводилося від метро "Славутич" ще півтори години йти пішки до будинку. Це все з інструментами в руках і пакетами з продуктами.
- Ну сьогодні своя квартира в Києві у вас вже є?
- Своєї квартири у мене немає. Зате є будинок, який я побудував в лісі, і мені там добре. Я, правда, дичавію трохи, тому що, коли потрапляю в місто, мені тут же хочеться швидше з нього втекти. Ми побудували будинок в такому місці, що у нас навіть немає сусідів!
- Коли ви останній раз спускалися в метро?
- Пару місяців назад. Сів на "Червоному хуторі" і проїхався до кінцевої. І не тому, що в місті були затори, а просто тому, що банально скучив.
- У метро вас хтось впізнав?
- Ні, я вмію маскуватися. Хоча зараз по місту скрізь висять ці білборди з рекламою, так що з нами вже всі собаки на Троєщині вітаються.
- До речі, на рахунок білбордів. У мережі багато висміювали цю рекламу зі слоганом: "З презервативом – як по нотах". Яка ваша реакція була на це?
- У нас уже імунітет на всякі негативні відгуки. Нехай сміються, якщо їм весело. Насправді перестає бути смішно, коли ти приходиш, а у тебе раптом звідки не візьмись СНІД. Це дійсно велика проблема для нашої країни, про яку чомусь не прийнято говорити. В нашій країні у чоловіків взагалі немає моди користуватися презервативами. Тому, власне, наша країна досі і очолює списки по поширенню цього захворювання.
- Уже майже рік пройшов після того випадку, коли вас покусав безпритульний собака. Розкажіть, чим закінчилася ця історія, яка наробила шуму на всю країну?
- О-о-о, це ціла розповідь! Коли собака помер, я відразу побіг робити щеплення. Тому що мертвий собака – це перше свідчення до вакцинації. Не важливо, знайшли у нього сказ або не знайшли. Хоча за протоколом, коли тебе вкусив собака, ти повинен не пізніше ніж на третій день отримати вакцину.
Але я ж не знав, що в нашій країні така ситуація, що вакцину від сказу знайти практично неможливо. Мені навіть запропонували спочатку зробити вакцину від правця, а не від сказу. Це ще півбіди: потім виявилося, що вакцину не можна просто так перевозити, тільки в холодильнику. Далі – більше: мені запропонували самому поспостерігати за собачкою, щоб перевірити, помре він чи ні? Я їм кажу: "Він не мій, він бездомний, як я повинен за ним спостерігати?". А мені відповіли: "Це ваші проблеми". І ось, уявіть: ми з моїм другом-американцем, який у нас в той час гостював, починаємо їздити по селищу в пошуках цього собаки. Слава богу, знайшли, у нього навіть господар виявився. І ось ми почали за ним спостерігати, поки він не втік з вольєра... І ось десь на 12-13-ий день сусідка мені пише, що собачку, схожого на нашу, машина збила. Я думав, що на цьому історія закінчилася, але не тут-то було. Виявилося, що ще не факт, що собаку збила машина, тобто крові не було, і цілком можливо, що він сам помер, тобто був хворий. Я дзвоню в санепідемстанцію, пояснюю ситуацію, а мені пропонують привезти труп тварини, щоб перевірити, чи був він таки заражений сказом чи ні. Але виявилося, що собаку вже встигли поховати. І знаєте, що далі? Мені запропонували його відкопати (Сміється.) Слава богу, до цього не дійшло: вакцина, якої спочатку ніде не було, відразу з'явилася.
- Напевно, після того, як ви оприлюднили цей випадок?
- Думаю так. Коли я приїхав в медустанову, мені відразу видали вакцину, як ніби вона була там завжди. Я навіть потім заради інтересу заїхав в іншу лікарню, щоб перевірити, чи дійсно вона є. Так ось черговий, який мене прийняв, мало не обіймав мене зі словами: "Завдяки вам на цю проблему почали звертати увагу".
- Про ваше особисте життя мало що відомо. У вас же троє дітей, правильно?
- Так, більше не стало, на жаль.
- Старшому Дмитру, від першого шлюбу, вже 20 років. Розкажіть, на кого він вчиться і чим займається?
- Він вчиться в університеті Шевченка на філософському факультеті. Але він не хвалиться цим. Більш того, не думаю, що всі знають, чий він син.
- В його віці ви вже готувалися стати батьком. Найближчим часом не боїтеся, що він вас зробить дідусем?
- Я став батьком трохи старше. Але зараз діти інші. Зараз вони думають не так, як думали ми. Він вчиться на бюджеті і досить непогано. Він не мажор, ніколи в житті не просив у мене ні на що грошей. І, коли я йому на 14-річчя подарував чималу суму, був дуже зворушений.
- Вашому середньому синові Жені – 10 років, а молодшому Івану – 6. Він в цьому році піде в перший клас?
- Так, хоча він уже, напевно, готовий йти відразу в одинадцятий! Він найактивніший і найспритніший з усіх моїх дітей. Це грудочка сміху і позитиву. У нього ніколи не буває поганого настрою, він завжди підтримує порядок, в тому числі і в думках, і в кімнаті, і в будинку. Він завжди знає, що де лежить. Це повна протилежність всім іншим дітям. Напевно, він був народжений в нашій родині для балансу.
- Кажуть, що ревнощі – невід'ємна частина закоханості і любові. Ви ревниві? Хто більше ревнує – ви або дружина?
- Складно сказати. Ми не даємо приводів одне одному, напевно. Був би привід, вони б знайшлися, ці ревнощі, швидше за все. Ми дуже рідко бачимося останнім часом, насправді, навіть живучи вдома і поки спимо в одному ліжку. Тому що напружений графік зараз такий. Та й дружина теж не байдикує: вона вже багато років йде на роботу на сьому ранку, коли я ще сплю.
- Скільки ви вже разом?
- Офіційно ми одружилися в 2008 році. Двадцять якогось там листопада. Це мені не так важливо було, і, напевно, і їй не так важливо. Хоча, може бути, я і помиляюся.
- Ви романтик? Робите спонтанні подарунки?
- Спонтанні – так, але дуже рідко. Завжди намагаюся дарувати те, про що дружина мріє. Іноді подарунки даруються хоч із запізненням, але саме те, що потрібно. А не тільки б купити, а потім думати, що з цією дрібницею робити.
Головні теми