Шкільна Анна
— Гаспаре, ваш новий фільм "Кохання" вже встиг здобути славу скандальності. В Україні його показ дозволений тільки для глядачів старше 21 року, а в Росії його взагалі заборонили (через численні сцени порнографічного характеру). Що думаєте з цього приводу? І взагалі — про що ваша картина?
— Мій фільм — про те, як іноді буває радісно, але в тій же мірі болісно закохуватися. Те, що глядач бачить на екрані, — це мелодрама, а не порнографія, як кажуть деякі. Там є сюжет: люди зустрічаються, розходяться, плачуть, сміються. Я не міг собі уявити, що через 50 років після сексуальної революції хтось буде забороняти фільм про пристрасті, де є сцени сексу. Як на мене, секс — це взагалі найсильніший потяг, що тільки може бути між юними людьми. У їхньому віці я сам таке відчував, чимало страждав. У "Коханні" я не прописував докладні діалоги в сценарії, актори в більшій частині імпровізували на майданчику. Саме в цьому мені здається вся природність створення фільму про кохання. Коли тілесні жести і відтінки голосу відповідають емоціям людини краще, ніж його слова. Мені досі здається дивним, що в цьому жанрі досі не було подібного фільму про потяг, адже це почуття переживав свого часу, думаю, кожна людина на землі. Я багато років наполягаю на тому, що в кінематографі повинен існувати окремий жанр "Кохання" — адже жанр жахів, наприклад, таки існує, а це теж людський стан.
— Розкажіть, як ви підбирали акторів на головні ролі в цьому фільмі.
— На знімальному майданчику я був зосереджений більше на актрис, ніж на акторах, адже для них це був перший досвід в кіно. Моя головна задача була знайти правильну пару, яка в житті парою ніяк не є. І ще перед зйомкою я їм сказав: "Вам необов'язково в один одного закохуватися, але ви повинні прийняти харизму кожного, адже без цього не буде відчуватися ніякої пристрасті". До речі, актори зустрілися вже безпосередньо на майданчику, до цього вони знайомі не були.
— Ви строгий режисер на майданчику? І як сприймаєте прохання акторів змінити якусь сцену?
— Я абсолютно спокійний режисер і дуже доброзичливий чоловік. Зі своїми акторами я більше дружу, ніж працюю. Коли я пропоную якомусь актору чи актрисі грати в моєму фільмі, це означає, що тепер ми повинні стати друзями. Для мене дуже важливо, щоб актори почувалися щасливими на майданчику. Перед зйомкою ми завжди розмовляємо на будь-які теми, що не стосуються роботи, щоб створити невимушену атмосферу. Я ніколи не знімаю фільми з людьми, з якими б не поїхав відпочивати.
— Ваш другий фільм "Незворотність" теж називають скандальним через 9-хвилинну картину зґвалтування героїні Моніки Белуччі. Як ви її вмовили на це? І взагалі — як проходили зйомки цієї картини?
— І Моніка Белуччі, і Венсан Кассель були раді зніматися в цьому фільмі, і з їхнього боку це був дуже сміливий вчинок, адже за сценарієм у них були сцени з повним оголенням. Сцену згвалтування я знімав два дні. У перший день нам знадобилося три дублі і в другій стільки ж. Ми знімали в гарному настрої, всі були веселими. Не знаю, чи відчуває це глядач через екран. Після кожного дубля ми оглядали відзнятий матеріал, і пам'ятаю, як Моніка весь час була незадоволена тим, як вона кричить, мовляв, не натуральні її зітхання. А ще її дуже хвилювало, як її будуть бити по обличчю, щоб дійсно не залишити їй синці... До речі, щоб налаштувати Венсана на сцени, де він повинен був зіграти лють, я показував йому саме ці кадри зґвалтування Моніки. До речі, ще до їх участі в "Незворотності" я запрошував їх в інший проект, який називався "Небезпека", але вони відмовилися. Перед самою подачею "Незворотності" на фестиваль в Каннах у мене трапилася велика проблема. Переглядаючи черговий раз фільм, я побачив, що у актора, що грає маніяка, після скоєного виявилася застебнута ширинка. Виникає питання, як він міг зробити згвалтування в такому вигляді? Я судорожно почав придумувати, як це виправити. Дзвонив різним фахівцям зі спецефектів. Найкраще, що вони запропонували, так це просто домалювати чоловічий орган. Три тижні через цієї необачності я думав тільки про те, що ж робити з цією чортової ширінкою (сміється). Коли я показав змонтований матеріал Моніці, вона порадила, нічого не говорити продюсерам, мовляв, ніхто не помітить. У підсумку ця застебнута ширинка так і залишилася в кадрі. А взагалі, мені по життю пощастило. Продюсери і канали не диктують мені правила, як я повинен знімати, або ще гірше, займатися самоцензурою. У цьому плані я щасливий режисер — знімаю те, що дійсно хочу знімати, а не те, що треба іншим.
— Чому ви показуєте жорстокість на екрані, хоча за це вас часто критикують?
— Я розумію людей, яким не хочеться бачити жорстокість на екрані, але що поробиш — вона ж існує в реальному житті. І іноді документальні фільми виходять навіть набагато жорсткіше, ніж художні. Погодьтеся, що сцена тортур в документальному кіно чіпляє набагато сильніше, ніж у художньому. Якщо люди грають акт насильства в кіно, це не означає, що вони самі страждають від цього. Але, повірте, я б ніколи не вбив тварину заради зйомки.
Головні теми