Дар`я Нинько
Джип Mitsubishi камуфляжного забарвлення повільно продирається через пробку в Києві. За кермом машини тендітна брюнетка з короткою стрижкою – Галина Алмазова, майстер спорту з ралі і учасник змагань Yalta Rally 2012. Але вже 2,5 року вона – волонтер-парамедик на Донбасі. Її завдання – забирати з поля бою поранених і загиблих. За цей час вона вивезла з гарячих точок кілька сотень людей.
Галина Алмазова за кермом військового таксі. Фото: facebook.com/galina.almazova
Насправді про Алмазову дізналися ще 8 років тому. На трасі Севастополь-Ялта вона дивом опинилася поруч з машиною, що котилася до обриву, і змогла її зупинити.
"Їхала забирати з турбази своїх друзів, відвозити в аеропорт. На черговому повороті на гірському спуску я виїжджаю – і тут переді мною повільно котиться джип. Скло було опущено, тому я побачила, що водія за кермом немає. Зупинила свою машину, схопилася, зупинила цю. Відігнала машину в "кишеню", сіла і поїхала", – розповідає Алмазова.
Як виявилося, чоловік і жінка, які їхали в цьому авто, зупинилися – він відійшов по малій нужді, а вона – вийшла зробити пару фото пейзажів, забувши поставити авто на ручне гальмо. В машині у цей час спали двоє дітей. Алмазовій вдалося зупинити її на самому краю, збивши вже навіть азбестовий обмежувальний стовпчик.
У березні 2013 року, коли Київ засипало снігом, Алмазова була одним з координаторів групи "Help Kyiv". Учасники групи допомагали людям вибратися зі снігових заметів, розчищати вулиці. Потім був Майдан, після якого Алмазова стала волонтером у зоні бойових дій.
Ми зустрілися з Галиною в рамках акції від одного з сервісів таксі та фонду "Повертайся живим". Вона стала одним з водіїв військового таксі, за допомогою якого фонд намагається зібрати 125 тисяч гривень на придбання джипа для 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Цей джип був куплений для військових. Фото: facebook.com/deynega
За задумом, оплата пасажирів за проїзд та чайові водієві підуть саме на цю мету. Машина, на якій "таксували" волонтери і медики, також була куплена для бійців фондом "Повертайся живим" і сервісом таксі.
"У мене запитують, чи не втомлююся я за кермом. Я дуже любила до цього водити машину, не втомлювалася, я насолоджувалася водінням. Я себе спокійніше відчувала, коли я за кермом, а не на місці пасажира. Але останнім часом я до такої міри іноді втомлююся від машини, що кермо взагалі бачити не хочеться. Якщо подивитися на руки – я натерла за 2,5 роки собі мозолі, як у професійного водія", – зі сміхом показує Алмазова руки.
Незважаючи на те, що Алмазова – професійний гонщик, в місті за кермом вона вкрай обережна і завжди пристебнута ременями безпеки. Змушує пристебнутися і пасажира – шоумена Сергія Величанського.
"Я – інструктор контраварійного водіння. Я знаю, що таке непристебнуті ремені в машині. Свого часу я їздила з "Магнолією-ТБ" на нічні репортажі, тому бачила наслідки непристебнутих водіїв і пасажирів. Тому всі ці розповіді, що бувають ситуації, коли ремінь заважає, – неправда. Коли бачиш дитину, що вилетіла через вікно, або жінку-пасажира таксі, яка своєю спиною зламала дерево, – звичайно, шансів вижити у неї не було. Тому я завжди пристібаюся і змушую пасажирів пристібатися, – розповідає вона, – Дуже часті випадки, коли при лобовому зіткненні задній пасажир пробиває голову переднього. Задні пасажири теж вилітають".
Галина Алмазова і Галина Дудар на Yalta Rally 2011 року. Фото: facebook.com/galina.almazova
Проїжджаючи чергове перехрестя, Алмазова розповідає, що зараз дороги на передовій знає значно краще, ніж київські, адже за 2,5 роки волонтерства вивчила їх як свої п'ять пальців. На Донбасі вона і її екіпаж носять позивний "Вітерець". Але на передовій вона, як і інші волонтери, знаходиться на свій страх і ризик – держава не надає цим людям ніякого статусу, і якщо з ними щось станеться – це виключно їхня відповідальність. При цьому за ці роки завдяки допомозі фондів і небайдужих людей команда волонтерів-парамедиків жодного разу не покидала зону конфлікту.
"Останнім часом люди не так активно допомагають, як на початку війни. Я вже практично не вивішую пости (в соцмережі – Авт.) про ремонт машин, тому що нормальним людям, обивателям незрозуміло, чому у нас так часто ламаються машини. Їм не поясниш, що там, по суті, немає доріг, вони розбиті "Градами", мінами, танками, тому підвіска побивається дуже швидко. – розповідає Алмазова. – Ну і плюс потрапляння тих же уламків. Бувають взагалі комічно-трагічні ситуації – снайпер відстрілює нам ліхтарики, фари. Намагаються або налякати, або ще там щось. А колеса – це у нас взагалі витратний матеріал. Від осколків вони розриваються дуже швидко. Хороші колеса – це мінімум 10 тисяч за 4 колеса".
Зараз Алмазова в Києві на ротації. Однак, відпочити не вдається – ситуацію на передовій весь час потрібно тримати на контролі, розповідає вона.
У зоні бойових дії Галина Алмазова – волонтер-парамедик. Фото: facebook.com/galina.almazova
- У зоні бойових дій у Вас велика команда?
- Як правило, чергують три екіпажі. В даний момент, оскільки дві машини в ремонті, чергують два екіпажі. Це водій, медик, може бути ще парамедик. Зараз чергують водій і медик під Маріуполем і під Попасною.
- Інші на цей час їдуть додому?
- Так, на ротацію. Раніше у нас була база в Артемівську, ми перебували там півроку – приїжджали туди, щоб помитися, попратися і знову виїхати на чергування. Але зараз такої необхідності немає, тому ми їздимо додому. Раніше додому приїжджали раз на три-шість місяців. Багато наших хлопців там взагалі близько року перебували. Але я зрозуміла, що це дуже важко, тому що у хлопців вже дах зриває – перебувати постійно в екстремальній обстановці досить складно. Зараз я категорично проти, щоб більше місяця там хтось був. Вже за симптомами я бачу, що починається неадекватність. Це і справді дуже важко, тому що ми дійсно бачимо більше, ніж звичайні бійці. Так, вони бачать загибель чи поранення своїх товаришів, а у нас функція – працювати із загиблими і пораненими. Це не кожен витримує.
Один випадок був у 2014 році, коли до нас попросився військовий медик. Каже: "У нас тихо на позиції, давайте я з вами поїду". А ми їздили до 31-го і 29-блокпосту під Луганськ. Він поїхав один раз з нами і до вечора його вже забрали, тому що в нього дах злетів. Тому що коли бачиш те, що ми бачимо – треба мати достатньо сильну психіку і не брати близько до серця. Нас теж накриває. Мене, наприклад, за два роки накрило буквально нещодавно – два місяці тому, коли я забирала загиблого хлопця з моргу в Дніпрі і відвозила в Житомир. Була дуже важка ситуація, матір буквально роздряпала кришку труни, дружина кидалася під нашу "швидку". Ми боролися з чиновниками, намагаючись забрати тіло в морзі, а перед нами закривають двері і кажуть: "А у нас сьогодні вихідний. Сьогодні субота, тіло не отримаєте". Тобто у них війни немає, у них вихідний. І після всього цього я приїхала додому, до села, розридалася. Мій малий ходить навколо мене, не знаючи, чим допомогти. А мене накрило тоді реально. Напевно, перший раз за останні два роки. Буває. Та й теж люди там далеко не всі витримують.
Коли підходять бійці, обіймають, цілують, кажуть, що ти врятувала їм життя – це варте дуже багато. І жодна нагорода цього не переплюне
- Що допомагає триматися?
- Іноді опускаються руки, чесно зізнаюся. Іноді депресія буває. Але допомагають триматися самі бійці, які телефонують і кажуть: "Галю, ти нам потрібна. Приїжджайте екіпажем, крім вас, у нас нікого немає".
Ось був день народження 90-го батальйону – знаєте, скільки ми там наплакалися? Коли підходять бійці, обіймають, цілують, кажуть, що ти врятувала їм життя – це варте дуже багато. І жодна нагорода цього не переплюне.
- Як Ви стали парамедиком на війні?
- Майдан плавно і перетік у війну. Це була невід'ємна частина, після Майдану механічно почалася допомогу армії. Я на Майдані не здивувалася, коли побачила практично всіх з "Help Kyiv", а потім частина з них пішла на фронт. Цей процес вже не зупинити, напевно.
- Чим доводиться займатися на Донбасі? Забирати поранених і загиблих, перевозити щось?
- Допомога в організації міні-медпунктів. У кожній дислокації, де знаходяться наші бійці, ми намагаємося організувати міні-медпункт або стабілізаційну, куди можна було б з передка доставляти поранених хлопців, там їх стабілізувати і потім відвозити в госпіталь. Плюс постачання медикаментами, медобладнанням, медінструментом і т. д. Крім цього, ще й навчання. Приходить нова ротація, а практично всі, коли їх просиш відкрити аптечку і сказати що у них є, крім налбуфіна і джгута більше нічого не знають.
- А Ви де навчилися надавати першу допомогу?
- На Майдані. До цього я навіть від вигляду крові могла непритомніти (сміється). Але на війну я йшла не як парамедик. Якщо цих знань вистачало на Майдані, зробити перев'язку, укол, дати таблетку від голови або краплі від нежитю, то, звичайно, на фронті все змінилося – характер поранень, характер пошкоджень зовсім інший. Там довелося навчитися всьому. Коли взагалі ніяких підручних засобів немає, і ти тампонуєш рану звичайним жіночим тампоном – всьому довелося вчитися. Плюс мені пощастило, я працювала тільки з професійними медиками напочатку, багато чому навчилася у них.
Моє завдання – кермо. Але я підключаюся завжди, коли потрібно.
Алмазова під час Майдану. Фото: facebook.com/galina.almazova
- Коли все починалося, люди активно допомагали волонтерам. Але потім ситуація змінилася, і зараз гроші дають вже не в таких кількостях. Як у вас з цим йдуть справи і на що потрібні гроші в першу чергу?
- Якщо рахувати по нашій команді, то основний бюжет у нас тягне ремонт машин, купівля обладнання в машини, специфічних медикаментів, витратних матеріалів, які ми використовуємо постійно. Зараз трошки легше, тому що нам багато допомагають саме поставками медвиробів, медикаментів і т. д. По запчастинах нам зараз теж почали допомагати, я дуже вдячна. Але все одно, основна витрата у нас – ремонт машин. І плюс ротації – ясна річ, що ми оплачуємо переїзди наших хлопців з екіпажів, доставку на місце.
- А держава якось допомагає?
- Нам – ні.
- А державні медики там працюють чи є тільки волонтери?
- Я розповім про останній епізод. Зі мною чергувала медик, вона працює в госпіталі в Полтавській області. І для того, щоб вона приїхала почергувати до мене, її просто змусили написати заяву про відпустку за свій рахунок. Тобто навіть не в рахунок відпустки, а за свій рахунок. Якось навіть Ваня Звягін (Іван Звягін – відомий юрист і волонтер – Авт.) піднімав питання про те, що дуже багато бажаючих медиків, які працюють у стаціонарах в лікарнях і госпіталях, і вони готові приїжджати до нас на ротації, допомагати, але у них немає ніякого статусу. Для них це або втрата робочого місця, або приїхати можна тільки в свою відпустку або відпустку за свій рахунок. Хоча я вважаю, що це не зовсім правильно. Могли б таких бажаючих якось оформляти тут. Тут держава чомусь не йде назустріч, хоча це неодноразово обговорювалося.
- За час перемир'я було багато поранених і загиблих? Чи відповідають дійсності ті цифри, які ми бачимо в офіційних зведеннях, чи ситуація гірша?
- Ситуація, напевно, гірша, тому що дуже мало говорять про небойові втрати, їх намагаються приховувати. На жаль, це теж величезна проблема. Бойові втрати також є. Всі ми вже звикли, що це перемир'я – це дуже умовно. Та сторона ніколи не дотримувалася перемир'я. За останні два дні перед моїм від'їздом, під час перемир'я у нас був поранений.
- А у бійців і медиків є своя думка про те, що потрібно зробити, щоб перемир'я дотримувалося?
- Це не від нас залежить. Коду йдуть обстріли з тієї сторони, а нам забороняють давати "відповідь" – у бійців велике питання виникає, чому так. Це ж як договірні відносини – якщо одна сторона порушує, то договір анулюється. Але чомусь так не відбувається, порушується з тієї сторони, а наші продовжують дотримуватися цих домовленостей. Хоча, знову-таки, залежить від підрозділу і командира, який бере на себе відповідальність.
Медики-волонтери команди "Вітерець". Фото: facebook.com/galina.almazova
- Повертаючись до Києва, де життя йде своєю чергою, складно перебудовуватися?
- Нелегко. Я стала більш нетерпимою до людей. Здавалося б, війна навпаки повинна була допомогти стати більш терпимою, але зараз я помічаю по собі, що багато речей я не можу прийняти ані душею, ані серцем, ані мізками. Таке відбувається з багатьма бійцями, які демобілізуються, з багатьма волонтерами. Напевно, ви чули фразу: "Мені там спокійніше". Як би парадоксально це не звучало, але це так. Там зрозуміло – є ворог, є друг. Ти розумієш, що відбувається, ти там практично з усіма на одній хвилі. Коли ти приїжджаєш сюди, і тобі задають питання: "А що, там досі війна? А що ти там робиш? А що, у нас є поранені, загиблі?", хочеться щось взяти і стукнути цю людину.
Коли я приїжджаю сюди, перший час я взагалі намагаюся ні з ким не спілкуватися. У мене дуже сильно змінилося коло друзів. Взагалі, в моєму житті за останні два роки змінилося багато чого – і стиль одягу, і коло друзів, і розпорядження своїм часом (сміється).
- Що ще змінилося в ставленні до людей і до життя?
- Змінилося дуже сильно планування. Скільки себе пам'ятаю, я звикла планувати все заздалегідь. Війна дуже сильно це підкоригувала, я не планую навіть на годину вперед. Якщо раніше дуже сильно дратувало, коли щось йшло не за планом, то зараз я абсолютно спокійно до цього ставлюся, тому що знаю, що через хвилину може змінитися ситуація докорінно. Я живу сьогоднішньої хвилиною, як би це дивно не звучало. Коли ти сидиш з людиною за столом, п'єш з нею чай, розмовляєш, смієшся, а через десять хвилин ти вже везеш її з відірваними ногами (мовчить) ... і потім вона у тебе на руках помирає, планувати щось дуже важко. У цієї людини теж були плани на майбутнє.
Я стала по-іншому ставитися до своїх близьких. Змінилися цінності. Я стала більше говорити близьким, що я їх люблю, частіше стала дзвонити мамі і татові.
- А як ставитеся до тих, хто доводить про "громадянську" війну на Донбасі, або про те, що "дострибали на Майдані"?
- Мені, напевно, пощастило. Я намагаюся уникати такого спілкування і, практично, не спілкуюся з такими людьми. Там (на Донбасі – Авт.) доводиться, звичайно, спілкуватися з місцевими жителями, які тобі говорять різні речі, але ти розумієш, що це люди, які перебувають там. Тут я намагаюся з такими людьми взагалі не спілкуватися. Я дуже сильно обмежила коло спілкування, бережу свої нерви тут. Більше того, коли приїжджаємо на ротацію, намагаємося командою кудись виїхати – до Львова, в Карпати. Саме з командою – тобі не будуть ставити сторонні запитання, не будуть важко зітхати, дивлячись на тебе, і питати – як тобі там важко, не буде цього співчуття. Ми розуміємо один одного, не задаємо зайвих запитань, не говоримо на тему війни, коли ми там, – ми просто відпочиваємо.
Потрібно працювати з близькими, які не повинні ставитися до хлопців, котрі повернулися, як до хворих людей з якимось синдромом. Мені здається, треба брати в оберемок кохану людину і їхати кудись активно відпочивати
Зараз величезна проблема з тим, що бійці повертаються, але руйнуються сім'ї, вони хочуть повернутися назад. Це тому, що працювати треба більше навіть не з тими, хто повертається, а з оточенням. Оточення у нас не готове. Потрібно працювати з близькими, які не повинні ставитися до хлопців, котрі повертаються, як до хворих людей з якимось синдромом. Мені здається, треба брати в оберемок кохану людину і їхати кудись активно відпочивати. Найкраща реабілітація – активний відпочинок у колі улюблених людей.
- Що мрієте зробити, коли закінчиться війна?
- Я б хотіла поїхати подорожувати. Якщо буде така можливість, мені б просто хотілося поїхати кудись у гори на лижі, позайматися дайвінгом, поплавати. Але саме виїхати, тому що навіть у Києві, коли я приїжджаю на ротацію, я не відпочиваю. Все одно контролюєш те, що відбувається там з екіпажами, весь час на зв'язку, тобі не дають тут розслабитися ані морально, ані фізично. Я збираю тут волонтерку, гуманітарку, відводжу загиблих, допомагаю з пораненими в госпіталях. Мені так здається, що якщо потім на якийсь час виїхати, це допоможе хоч якось забути війну чи хоч якось від неї відвернутися.
- Розкажіть про випадки за час волонтерства, що найбільше запам'яталися.
- Їх так багато ... З невеселих запам'ятався хлопчина з перших поранених 90-го батальйону. 29 листопада вони заходять в Піски. А хлопчину ми вітаємо з днем народження – йому виповнюється 24 роки. Буквально через десять хвилин міна падає до них у двір, і в нас одразу троє поранених. Ми забираємо цього хлопця з перебитими ногами, забираємо другого, у якого були позаду розсічені ребра і буквально випадали нутрощі, веземо їх у Червоноармійську лікарню. У хлопця з перебитими ногами відбувається зупинка серця, його реанімують, я кричу на лікарів, що у нього день народження сьогодні, його треба врятувати. Він двічі йде, його двічі повертають, і третій раз, коли він вже потрапляє в операційну, він гине. Він помер у свій день народження. Досі я мучуся від того, що може я недостатньо швидко довезла. Ми везли двох важких поранених, ми не помітили, як він зірвав крапельницю в машині. І ми тоді не відвозили в Селідове, там досить сепарська лікарня, возили в Червоноармійську міську лікарню. І я от думаю, чи змогли б ми врятувати Діму, якби з нами був ще один медик і якби ми доставили його в той госпіталь, який ближче. Але ми їх забирали під обстрілом. Це були взагалі важкі дні, коли ми протягом кількох годин могли вивозити по 15-20 осіб. Іноді по три доби не спали, тільки головою торкаєшся до подушки – "Вітерець, на виїзд".
Напевно, це дуже болісний спогад досі. Я їздила на річницю в Житомир, до нього на батьківщину, коли йому встановлювали пам'ятник, спілкувалася з батьками. Але це взагалі найважче. Як би цинічно це звучало, але можна звикнути до смерті, можна звикнути до поранень, крові, але от до горя батьків, які втратили єдиного сина, залишилися (мовчить) ..., а людини, яка навіть не встигла створити сім'ю, народити дитину, немає.
Алмазова була нагороджена недержавним орденом "Народний герой України". Фото: facebook.com/galina.almazova
- Є і смішні історії. Якось ми приїхали з важкого чергування з-під Пісок, вирішили відпочити на базі в Артемівську. Тут нас викликають на блокпост Балу (Балу – боєць 11-го батальйону "Київська Русь", який загинув поблизу Дебальцеве в жовтні 2014 року – Авт.). Це пост, який постійно приймав бій, зовсім нульовий. Нас викликали вночі, 15 поранених було, вони своїми силами не встигали. А я приготувалася вже спати, одягла піжаму. Було тоді десь 15 градусів морозу, я зверху накидаю куртку на піжаму, в якихось тапочках стрибаю в машину. Там часу на роздуми, переодягнутися-перевзутися немає. Їдемо туди, зі мною медик Тетяна. Під'їжджаємо до блокпосту, а там темрява стоїть, тільки все літає, міни вибухають. Таня каже: "Галю, треба вийти". Я відповідаю: "Не піду. Я в піжамі". Вона мені: "Дура, виходь давай. Хочеш, щоб тебе так у піжамі поховали?". А я їй: "Там хлопчики, у піжамі не піду" (сміється).
Смішних історій, насправді, дуже багато, як і різних містичних, в які важко повірити. Для мене, наприклад, автомобілі, на яких ми там працюємо, – це практично такі ж члени команди, як і ми. Ми до них ставимося, як до живих істот. Було кілька разів, коли наші автомобілі розбивало мало не повністю, але вони нас вивозили з небезпечного місця, і коли привозили в більш безпечне – вже там "вмирали", більше не їхали.
Головні теми