Татьяна Власенко
региональный выпускающий редактор Реформування освіти в Україні передбачає не лише використання нових технологій, а й зміну підходів, і перш за все, змісту та цілей навчання. Рано чи пізно гуманітарні інновації – орієнтація на особистість та її цінності, розвиток компетенцій замість зубріння інформації, спілкування та взаємодія замість командного стилю викладання — стануть новим шкільним трендом в Україні. Ще одна важлива тенденція – навчання протягом усього життя, а це потребує появи все більшої кількості нових форматів освіти для дорослих.
Відкритий Православний Університет Святої Софії – Премудрості, що розпочав роботу в березні, може стати прикладом освітнього проекту нового типу, в якому християнські заповіді поєднуються із найважливішими демократичними цінностями, релігійне знання — із онлайн-навчанням, просвітницькі завдання — із дискусійним майданчиком. Про нові сенси для України, людиноцентричність в освіті та справжню єдність суспільства ми говорили з керівником Відкритого Православного Університету, священником Георгієм Коваленком.
- Хотілося б почати з перших результатів роботи Відкритого Православного Університету. Чи виправдалися Ваші очікування? Якою була реакція аудиторії?
- Ми тільки на початку шляху, і для мене найбільш приємним і дещо несподіваним результатом стала значна позитивна реакція спільноти на проект. Йдеться не лише про український простір. Ми отримали схвальні відгуки та пропозиції щодо співпраці з православної Франції, Німеччини, Греції, Швеції, не кажучи вже про українську діаспору на Американському континенті. Звичайно, це дуже приємно, але одночасно це відповідальність і виклик. Очевидно, що тепер ми маємо приділяти презентаціям та просуванню університету більше часу, ніж планувалося.
Дещо в цьому напрямку було зроблено одразу. Наша сторінка у facebook, канал на youtube мають досить високу, як для такого специфічного продукту, кількість переглядів. В подальшому можливі також проекти на радіо чи телебаченні, в мережі інтернет. Окрім публічних лекцій, ми починаємо видавничий проект, запланували видання кількох книг у жанрі науково-популярної літератури, а також публікацію найкращих лекцій у вигляді кольорових ілюстрованих брошур. Працюємо над концепцією власного сайту, який у перспективі стане платформою для онлайн-освіти.
Щодо аудиторії, виявилося, що 80% слухачів наших лекцій – це люди, яких ми не знали раніше. Ми сподівалися на увагу друзів та знайомих, але до нас долучилася величезна кількість зовсім незнайомих зацікавлених людей, серед яких багато студентів різних вишів.
- Тобто подібні відкриті проекти можуть стати доповненням до традиційної освіти? Чи навіть альтернативою класиці?
- Відкритий Православний Університет є не стільки освітнім, скільки просвітницьким проектом. Це дає нам більшу гнучкість, більше можливостей для використання різних форматів, в тому числі, нових технологій. Ми не прив’язані до конкретного приміщення, не маємо нормативів із набору певної кількості студентів чи виконання бюджетів. Рано чи пізно ми прийдемо до сертифікованих програм, але це будуть сучасні форми, які є розповсюдженими у передовій світовій освітній практиці.
Принципова різниця в тому, що ми не готуємо фахівців, не допомагаємо отримати професію. Ми даємо гуманітарні знання, без яких не складається цілісна особистість, враховуючи потреби людей, які вони не можуть задовольнити через класичну освіту.
Принципова різниця в тому, що ми не готуємо фахівців, не допомагаємо отримати професію. Ми даємо гуманітарні знання, без яких не складається цілісна особистість, враховуючи потреби людей, які вони не можуть задовольнити через класичну освіту.
- Про які потреби йдеться?
- Формат, який ми почали робити, більш людиноцентричний. Він наближений до конкретної людини, якій недостатньо загального знання, яка хоче отримати відповідь на власні життєві запитання. Це людина, яка живе в сучасному суспільстві соціальних мереж, де вона сама формує своє коло контактів і тем. І ось ми даємо можливість наблизитися до сфери знань про віру, релігію, цінності, дозволяємо слухачеві самостійно обирати, що йому цікаво й важливо. А далі вже він сам буде вирішувати, чи потрібні йому більш глибокі знання з теми.
До того ж, сучасна людина не любить повчань, бо сама досить багато знає, маючи доступ до інформації. Тому для нас важливо створити перш за все простір для спілкування, дискусії, діалогу. І це не лише обговорення питань, пов'язаних із викликами сучасного світу або ж проблемами Церкви чи міжконфесійними стосунками. Це скоріше винесення на порядок денний антропологічної теми, потреб конкретної людини, її розвитку.
- Мені здається, що саме людиноцентричність та можливість для діалогу мають стати основою реформування освіти, і починати важливо зі школи…
- Я не є фахівцем у цій сфері, щоб давати комусь поради, і знаю, що реформуванням освіти опікується спільнота дуже високого професійного рівня. Ми просто робимо те, що нам подобається і здається важливим, і сподіваємося, що це буде корисним для інших. Проте через цей проект до нас приходять люди, які мають власні ініціативи, в тому числі у сфері освіти. Це для нас уже не стільки аудиторія, скільки потенційні спів-робітники, в сенсі російського слова "соработники" — люди, з якими, можливо, ми об'єднаємо зусилля й отримаємо синергію, зробимо щось більше, ніж поодинці.
Таким чином ми будуємо мережу людей, які хочуть жити за біблійними, християнськими цінностями, втілювати свій світогляд у життя, змінювати суспільство.
Ми будуємо мережу людей, які хочуть жити за біблійними, християнськими цінностями, втілювати свій світогляд у життя, змінювати суспільство.
В той же час, організаторами проекту Відкритого Православного Університету є учасники ініціативи "21 Листопада", ініціативи цілком світської, громадянської. Тобто в нас є й богословська складова, і релігієзнавча, і світська, і наукова. Ми щасливі, що знайшли точки перетину із Національним заповідником "Софія Київська", де зараз створюється науково-дослідницький інститут і культурний простір, а отже, наші плани щодо подальшого розвитку збігаються. Адже говорячи про діалог, ми маємо на увазі також дискусії між богословами та філософами (які зазвичай не зустрічаються на одному майданчику), спілкування між людьми віруючими й невіруючими, між людьми з релігійними і зі світськими поглядами.
По суті, це намагання відчути справжню єдність між людьми, громадянами, вірянами різних конфесій. Ми втілюємо ідею єдності, в якій не знищуються відмінності. Це стан, коли ми відчуваємо себе єдиними, при цьому кожен залишається сам собою, зі своїми поглядами, належачи до своєї конфесії чи релігії. Вся історія пострадянського, посттоталітарного суспільства — це намагання всіх зробити однаковими, знищити інакшу думку, принизити її, нівелювати, заклеймити, розбити. Ми ж пропонуємо інший шлях — навчитися уважно слухати одне одного і знаходити рішення не за принципом більшості голосів (якщо 51 відсоток згоден, то інші 49 можна проігнорувати), а за принципом консенсусу людей, які бажають домовитися.
- Наскільки можливо поєднання церковної і світської складової в освіті взагалі? Наприклад, чи варто Церкві взаємодіяти зі школою або втручатися в освітній процес?
- На мій погляд, конфлікту між школою та релігією не має бути в принципі, як немає конфлікту між державою та Церквою. В конституції записано, що Церква відділена від держави. Але ж ці інституції співпрацюють, знаходять спільну мову, спільні теми, спільні проекти. Тому я думаю, що взаємини між Церквою та освітою потрібно тлумачити не в атеїстичному форматі, а в загальносвітовому, в якому знання про релігію і знання релігії – це різні речі, богослов’я і релігієзнавство – різні сфери знання.
На міжнародних конференціях я чув від представників європейського християнства, що релігійна освіта в школах Польщі, Греції, Італії, інших країн не вирішує питання добрих міжконфесійних стосунків. Коли людина отримує знання тільки про свою релігію, щодо іншої вона перебуває в апологетичних міфах — тобто міфах, які захищають свою віру від інших, у яких інші подаються здебільшого негативно — як або неправедні, або агресивні. І на цьому, на жаль, побудована внутрішньоцерковна освіта.
Тому в світській освіті найбільш доречною, на мій погляд, є релігієзнавча складова. Незважаючи на те, що моя дитина — православний християнин, буде добре, якщо вона знатиме та поважатиме особливості релігії інших дітей, які навчаються з нею разом. Наприклад, якщо в класі є дитина з юдейської родини, то шкільне свято не буде проводитися в суботу, коли юдеї мають зберігати шабат. Ми також маємо навчитися вітати одне одного з релігійними святами. Завдання світської освіти в тому числі в тому, щоб виховати повагу до прав та переконань усіх — і віруючих, і невіруючих.
Незважаючи на те, що моя дитина — православний християнин, буде добре, якщо вона знатиме та поважатиме особливості релігії інших дітей, які навчаються з нею разом. Наприклад, якщо в класі є дитина з юдейської родини, то шкільне свято не буде проводитися в суботу, коли юдеї мають зберігати шабат. Ми також маємо навчитися вітати одне одного з релігійними святами. Завдання світської освіти в тому числі в тому, щоб виховати повагу до прав та переконань усіх — і віруючих, і невіруючих.
Такий підхід не є загрозою для релігії — навпаки, він міг би збагатити кожного з нас. Якщо я переконано православний, то не зміню свою віру через спілкування з неправославним, через те, що дізнаюся про його погляди та особливості. Це не змінить мене, це не змінить його, але це змінить загальну атмосферу нашого суспільства, де ми будемо дійсно братами й сестрами. Ця єдність інша, ніж та, яка є всередині релігійної спільноти, але це шлях до гармонійного співжиття в одному просторі. Про це треба говорити постійно, і Відкритий Православний Університет також має долучитися до формування нового світогляду українців.
Є речі, які не змінюються через зміну влади. Справжнього прогресу можна досягнути лише через зміну світогляду, а з цим ми маємо проблеми. Ми нібито є суспільством, яке вийшло з тоталітарного рабства, але насправді маємо радянське мислення. Ми кажемо, що вже не є атеїстами, але живемо не за біблійними цінностями. Багато реформ не відбувається саме тому, що не сталася "переміна розуму". Саме так дослівно передається грецьке слово "метанойя", яке ми звикли перекладати як "каяття". Але ж каяття – це не лише коли людина плаче про свої гріхи, це коли вона переосмислює своє життя відповідно до своєї віри.
Для мене це питання багаторічної розмови про заповіді та їх тлумачення в контексті суспільному й соціальному. Для світських людей це може бути обговорення демократичних цінностей. Але врешті може виявитися, що це розмова про одне й те саме, просто різними мовами, в різних термінах, для різних аудиторій.
- А щодо саме релігійної освіти – чи відповідає ситуація з православними школами в Україні тій потребі, яку мають християни?
- Я вже майже два роки не є офіційним представником Церкви і не відслідковую ці процеси, але мені здається, що динаміка і можливості, які були на початку 90-х років, уже втрачені. Якийсь процес відбувається, зокрема, маємо закон, що дозволяє релігійним організаціям бути засновниками власних загальноосвітніх шкіл. Але на жаль, потрібно визнати, що Церква не займається питаннями освіти. Якби було бажання, ці школи вже були б — адже в нас відроджене богослужіння, будівництво храмів. Виходить, що ані щодо повноцінного церковного просвітництва, ані щодо сучасної освіти Церква не має бажання та потенції.
Багаторічне намагання займатися цими питаннями привело мене до висновку, що організація системи освіти (в тому числі і релігійної) не є приоритетом ані для Церкви, ані для суспільства. Причин багато. Одна з них — те, що за радянських часів Церкву було позбавлено освітніх функцій, приходські школи зникли як такі, та й уся галузь освіти була повністю підпорядкована державі. Хто вчив дітей із віруючих сімей? Радянська школа. Таким чином, виросло кілька поколінь людей, які навіть не розглядають альтернативу державному навчанню. І суспільна система в Україні зараз не стимулює ані приватну, ані тим більше церковну освіту.
Не останнім фактором є й фінансові причини: освітній проект – це довгострокове вкладання коштів, і досить великих коштів. Більш того, на відміну навіть від будівництва храму, це справа, що потребує постійного фінансування. До прикладу, я знайомий з організаторами приватної православної школи в Києві, яка декілька років тому припинила своє існування за неможливості фінансувати оренду приміщення. Можливо, проблему могла б вирішити норма "гроші йдуть за дитиною", яка в Україні не виконується, а кошти фактично осідають на рівні міністерства чи районних відділів освіти.
З іншого боку, коли ми говоримо "Церква", то маємо розуміти, що це не тільки священноначалля. Це об’єднання віруючих. І якби знайшлася група вірян, що спробувала б вирішити це питання для своїх дітей, це було б більш ефективно, ніж очікувати, що хтось принесе рішення на тарілочці. Розвиток громадянського суспільства, який багато чого дозволяє змінювати в країні, на рівні Церкви може бути розвитком соборності, коли віруючі дійсно відчуватимуть себе невід’ємною частиною Церкви, частиною єдиного цілого. В такому разі вони усвідомлюватимуть власну відповідальність за зміни, прагнутимуть зробити свій внесок у спільну справу.
Можливо, ми тільки на порозі такого часу. Можливо, паралельно з розвитком громадянського суспільства будуть розвиватися і церковні освітні проекти. Завдання Відкритого Православного Університету – в тому числі в тому, щоб познайомити між собою активних людей, які працюють в одному напрямку і можуть створити успішний спільний проект. Поки що в нашому суспільстві дуже мало горизонтальної комунікації, яка б призводила до об’єднання та співпраці.
Завдання Відкритого Православного Університету – в тому числі в тому, щоб познайомити між собою активних людей, які працюють в одному напрямку і можуть створити успішний спільний проект. Поки що в нашому суспільстві дуже мало горизонтальної комунікації, яка б призводила до об’єднання та співпраці.
- Ви в своїй лекції про піст згадували 40 років, впродовж яких Мойсей водив народ пустелею…
- В цій паралелі є певні цікавинки… З одного боку, богообраний народ вийшов із чужої землі, а ми все ж таки залишилися на своїй. З іншого боку, ці 40 років не були обов’язковою умовою. Бог дав людям заповіді вже за 50 днів, а ще через рік привів до Землі Обіцяної. Але люди подивилися і злякалися, стали говорити, що в єгипетському рабстві їм жилося краще, ніж на свободі. І тільки тоді почалася ця історія з 40 роками. Можливо, ми також через маловір’я втратили можливості, які були на початку, і тепер долаємо довгий шлях еволюційного розвитку. Йдучи ним, важливо докласти максимум зусиль, щоб наші діти й онуки виросли у вільній країні, навчилися поважати одне одного, плекати єдність країни і суспільства, зважаючи на незалежність і свободу кожної людини.
Главные темы